Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

нового життя, створив противагу Австрії і змінив усі політичні зв’язки та інтереси Німеччини.

За його наступників настає пора Мармурового палацу, пані Ріц та її сина, графа Олександра де ла Марша, пора баронеси Штольценберґ, коханки маркграфа Шведа, а раніше комедіантки, принца Генріха з його підозрілими друзями і суперниці пані де Ріц панни Фосс, пора маскарадної інтриги між юним французом і дружиною одного прусського генерала, нарешті, пора пані Ф., про чиї пригоди можна прочитати в «Таємній історії Берлінського двору»; хто знає ці імена? хто згадає наші? Нині в столиці Пруссії хіба що вісімдесятирічні старці ще не забули це покоління, що зійшло зі сцени.

‹Спілкування з Вільгельмом фон Гумбольдтом і Адальбертом фон Шаміссо; світське життя в Берліні›

5
Мої перші депеші. – Пан де Бонне

Близько 13 січня я послав міністрові закордонних справ свою першу депешу. Я легко звик до своїх нових обов’язків: чом би й ні? Хіба Данте, Аріосто і Мільтон досягли в політиці меншого успіху, ніж у поезії? Звичайно, я не Данте, не Аріосто і не Мільтон, але, прочитавши «Веронський конгрес», Європа і Франція могли переконатися, на що я здатний.

Мій попередник у Берліні відгукувався про мене в 1816 році так само, як і відгукувався про пана де Ламете у віршиках, які понаписував на початку революції: тому, хто такий люб’язний, не варто зберігати свої донесення; не варто також, не маючи таланту дипломата, висловлюватися з безпосередністю прикажчика. Часи нині такі, що вітер може змінитися; так і пильнуй, бо людина, яку ви так гнівно таврували, займе ваше місце і, оскільки найперший обов’язок посла – знайомство з архівами посольства, одразу натрапить на ваші донесення, де їй дістається по зав’язку. Втім, що тут говорити! високі голови, що трудилися ради торжества справедливого діла, були дуже зайняті, щоб заглиблюватися в такі подробиці.

‹Уривки з донесень пана де Бонне›

15 жовтня 1816 року пан де Бонне повідомляв: «Точнісінько так облягає справа із заходами, вжитими паном герцогом 4 і 20 вересня: обидва дістали в Європі одностайне схвалення. Дивно лише одне: найчистіші і найдостойніші роялісти продовжують захоплюватися паном де Шатобріаном, незважаючи на те, що він опублікував книгу, де доводить, що відтепер, згідно із Хартією, король Франції має лише моральний авторитет, а власної волі у нього немає і вплив його незначний. Якби подібні ідеї висловив хтось інший, ті ж роялісти не без підстав визнали б цю людину якобінцем».

Так мене поставили на місце. Втім, це добрий урок; такі уроки приборкують нашу гординю, показуючи, що трапиться з нами, коли нас не стане.

Читаючи депеші пана де Бонне та деяких інших послів, які душею належали дореволюційній епосі, я зрозумів, що вони не так обговорювали дипломатичні справи, як переказували анекдоти про світських людей і придворних: депеші їхні нагадують або улесливий щоденник Данжо, або сатиричний щоденник Таллемана. Не дивно, що цікаві листи моїх колег припадали більше до душі Людовіку XVIII і Карлу X, ніж мої серйозні послання. І я, подібно до моїх попередників, міг би посміюватись і шпигати словами, проте час, коли скандальні події і дріб’язкові інтриги були нерозривно пов’язані зі справами, минув. Яку користь дав би я своїй вітчизні, намалювавши портрет пана Гарденберґа, гарного старця, сивого, як голуб, глухого, як тетерук, який самовільно вирушав до Рима, знаходив у всьому втіху, вірив у різні химери і під кінець життя віддався магнетизму під егідою доктора Корефа? – я не раз зустрічав його на прогулянці у безлюдних куточках; він трюхикав верхи в компанії диявола медицини і муз.

Це презирство до легковажних кореспонденцій продиктувало мені такі слова в листі до пана Пак’є за № 13 від 13 лютого 1821 року:

«Я порушив звичай і не став описувати вам, пане барон, прийоми, бали, театральні вистави і т. ін.; я не став набридати вам швидкими зарисовками і марними епіграмами; я спробував відокремити дипломатію від пліток. Епоха буденного настане знову, коли прийде кінець царству надзвичайного; а поки описувати треба лише те, чому судилося життя, а нападати лише на те, що загрожує нам небезпекою».

‹Берлінський парк; знайомство з герцогинею Кумберлендською і листування з нею; її листи до Шатобріана; депеші Шатобріана з Берліна; початок роботи над «Запискою» з історії Німеччини; Шатобріан приїжджає до Парижа, дізнається тут про відставку Віллеля і з солідарності зі своїми однодумцями-роялістами також подає у відставку; незабаром Віллель повертається в уряд, цього разу як міністр фінансів, а Шатобріан отримує призначення послом до Лондона›

Книга двадцять сьома

‹Депеші Шатобріана з Лондона; англійські державні діячі›

2
‹…› Засідання парламенту

‹Розмова Шатобріана з Георгом IV›

В Англії кожен висловлюється, як може; адвокатської говорильні тут і близько немає; у кожного оратора свій тон і своя манера. Кожного вислуховують з увагою; хай промова дається ораторові сутужно, хай він затинається, спотикається, шукає слова – це нікого не бентежить; досить йому вимовити кілька розумних фраз, і аудиторія визнає, що він виголосив а fine speech [71]. Ці люди залишаються такими, якими створила їх природа, і врешті-решт приваблюють до себе; вони проганяють нудьгу. Втім, на трибуну піднімається лише купка лордів і членів палати громад. У нас все інакше: ми завжди почуваємося героями дня, ми з поважним виглядом теревенимо і розмахуємо руками, як маріонетки. Перехід від прихованої і мовчазної берлінської монархії до публічної і галасливої монархії лондонської дав мені багато користі: контраст двох таких різних народів наводить на повчальні міркування.

3
Англійське суспільство

Прибуття короля, відкриття парламентської сесії, початок святкувань змішали обов’язки, справи і втіхи: міністрів можна було відшукати тільки при дворі, на балу або в парламенті. У день народження Його Величності я був запрошений на обід до лорда Лондондеррі; обідав я і на галері лорд-мера, що піднімалася вгору річкою до Річмонда: мені більше до вподоби мініатюрний Буцентавр із венеціанського арсеналу, овіяний пам’яттю про дожів і названий верґіліанським ім’ям. Колись я, голодний, напівроздягнений вигнанець, задля забави, як новий Сципіон, кидав камінці в ті води, які розтинало нині широке, начинене розкішшю судно лорд-мера.

Траплялось мені обідати на сході міста у лондонського пана Ротшильда, молодшого брата Соломона; утім, де мені тільки не траплялось обідати? Ростбіфи там були величні, як Тауер, риби – такої довжини, що не видно хвоста, дами, на яких я тільки там і звернув увагу, співали, як Авігея. Я смакував токай неподалік від тих місць, де захлинаючись пив воду, вмираючи з