Симона Вілар - Сповідь суперниці

Як я могла дозволити так повестися з собою, так знеславитися?! Але ж я була досить сильною жінкою, в мене завжди за поясом стирчав невеличкий меч, яким я вміла непогано користуватися. Але про це миттю забула від ляку. Та й що, запитується, змусило мене поїхати ось так без охорони у фени? Всі ці розмови, що під рукою мого чоловіка землі в Норфолку стали безпечними… А ось на мене напали! Напала відома заколотниця Гіта Вейк. Ні, я неодмінно здійму такий галас… От лишень якби не Адам. Він же скаже, що саме я напала на них. Хоча хто йому повірить? Я знаю, хто. Едгар. Повірить не мені, а цій сучці Гіті Вейк і своєму молокососові.

Я трохи заспокоїлася, але обмацала себе й знову заплакала. Ця розбійниця скалічила мене! У мене було обдерте й розпухле горло, наливалися синявою вилиця й повіки, губи були розбиті до крові, а двоє передніх зубів хиталися. Мої дрібні зубчики, що блищали, мов перли!

Не переповідатиму, як довго я, скоцюрблена від холоду, обдерта, брудна, добиралася додому, як зустріла якогось фенлендця на поні, якою приниженою почувалася під його здивованим і жалісливим поглядом. За моїм наказом він доставив мене в Гронвуд, де мене не насмілилися ні про що запитувати, просто піклувалися, лікували, догоджали. Але я ненавиділа ці співчутливі погляди, ненавиділа голосіння Маго, ненавиділа навіть своє побите відображення в люстерку. Всі ці примочки мені поки що мало допомагали, а спухлі ясна й розхитані передні зуби просто лякали. Пречиста Діво, змилуйся, поверни мені мою красу!

Коли мене переодягли, підлікували й припудрили, я відіслала всіх геть. І майже до темряви просиділа в соларі над гобеленом. Встромляла голку у вишивання так, немов прохромлювала серця усіх ненависних мені. Раз… і я проштрикнула серце клятої Гіти… Два — й на вістрі голки серце верескливого дитяти. Ще раз — і зламаний Едгар. Встромила знову — й нехай стече кров’ю серце Адама…

Раптом звуки на подвір’ї привернули мою увагу. Там хтось гукав Адама. Невже гадюченя насмілилося повернутись? Я розчинила віконницю й у густих сутінках побачила хлопчиська, який зупинив біля ґанку викрадену сьогодні білу кобилу. Малий кинув поводи слузі, почав підійматися сходами. Чомусь я була впевнена, що хлопчисько зараз прийде до мене.

Я вийшла із солара, стала на вершечку сходів, які вели вздовж стіни донизу, до переходу на галерею. Настінних смолоскипів тут іще не запалили, й слабке вечірнє світло потрапляло тільки крізь напівкруглі аркові отвори вздовж галереї внизу. Зараз тут нікого не було, і я бачила, як увійшов Адам. Він помітив мене, якийсь час потупцював на місці, потім рушив нагору, тримаючись ближче до стіни. Як же бридко клишаво ставив він ноги! Зупинився Адам трохи нижче від мене. Напевне, розглядав, як мене спотворила його обожнювана саксонка.

— Я привів вашого коня, міледі, — сказав миролюбно.

Я мовчала. Він ще потупцяв на місці, знову заговорив:

— Я нікому не розповів про те, що трапилося. І леді Гіта звеліла мені…

— Боїться.

— Ні, міледі. Ви ж бо дружина мого батька. Нехай про те, що трапилося, не пащекують. А те, що було у фенах… Ви не хотіли згубити маленьку Мілдред, адже так? Це просто нерозумний кінь. Я так і пояснив усе леді Гіті. А коня у вас вона взяла, щоб швидше довезти мою сестричку до Тауер Вейк. Мілдред була зовсім мокренька, могла й застудитися. Вона дуже гарна дитина, моя сестра. Я люблю її.

— Ти ж часто буваєш у Тауер Вейк, Адаме?

— Так.

Я глибоко втягла ніздрями повітря.

— Відтепер я забороняю тобі там бувати.

Він мовчав якийсь час.

— Не гнівайтесь, міледі Бертрадо, але я все одно поїду туди.

Я схопила його за плече, сильно стисла.

— Ні, не поїдеш, мерзенний виродку. Я звелю тебе відшмагати, якщо ти хоч крок ступиш у бік фенів. Чуєш, я здеру з тебе шкіру. І з тебе, й із цієї Гіти Вейк. Я всім розповім, як твоя Гіта напала на мене!

— Пустіть, мені боляче!

Він шумно дихав, схлипував:

— Я їжджу туди тому, що в Тауер Вейк мені добре. Леді Гіта любить мене. І Мілдред любить мене. А я люблю їх. А ви… Я й хотів би любити вас, але ви лиха. А Гіта добра. Я люблю її. І мій батько любить її.

Ну це вже було занадто! Я не стрималася й щосили відважила цьому щеняті ляпас.

Він змахнув руками, почав падати.

Бог свідок — я цього не хотіла. Хоч би як я ненавиділа цього нав’язаного мені виродка, але такого — не прагла. Я не розрахувала силу, не очікувала, що він такий кволий.

Біля стіни, що тяглася вздовж широких сходів, скраю не було поруччя. Від мого удару Адам не встояв, перечепився, опинився на самісінькому краєчку. Якусь мить він ще балансував… Не пам’ятаю, чи кинулась я до нього. Здається, просто розгубилася. І він упав. Не так там було й високо. Ганяючись за покоївками, молоді челядники часто зістрибували звідси вниз. А Адам… Він просто невдало впав. Звук був — ніби розсипали сухий горох.

Я обережно наблизилася до краю. Хлопчисько лежав унизу з розкинутими руками й ногами. Голова була якось дивно звернена назад.

І тут увійшов слуга, який мав запалювати настінні смолоскипи. Один із них палав у його руках, і в цьому тремтливому світлі він відразу помітив непорушного Адама на кам’яних плитах, а потім і мене на верхньому майданчику сходів.

— Святі угідники! Сюди, сюди, рятуйте!

Я заціпеніло спостерігала, як на його крик збігається челядь. Принесли ще вогню. Заголосила якась жінка. Розштовхуючи всіх, з’явився Пенда. Я завжди трохи побоювалася цього дворового пса мого чоловіка, а зараз бачила, як він схилився над Адамом, потім повільно звів на мене погляд. Погляд злого собаки. Та як він сміє, зрештою! Ця дитина лише нагуляний син його хазяїна. А я тут пані.