Болеслав Прус - Фараон

загони розвідали околицю в усіх напрямках, чи не криється де вороже військо. Навіть жерці, взявши з собою маленьку капличку Амона, зійшли на вершину найбільшого узгір’я й відправили там службу. Повернувшись до табору, вони запевнили наступника трону, що до них справді суне кількатисячна юрба беззбройних лівійців, але війська немає ніде, принаймні на три милі довкола.

Царевич почав сміятися з такого донесення.

— В мене добрі очі, — сказав він, — але на такій відстані і я не побачив би війська.

Жерці, порадившись між собою, заявили царевичу, що коли він заприсягнеться не розповідати про те, що побачить, людям невтаємниченим, то переконається, що можна бачити дуже далеко.

Рамзес присягнувся. Тоді жерці поставили на одному узгір’ї вівтар Амона й почали молитись. А коли царевич умившись, скинув сандалі й подарував богові золотий ланцюг і курильницю, вони завели його в тісний, зовсім темний ящик і звеліли дивитися на стіну.

Незабаром він почув молитовний спів, під час якого на внутрішній стіні ящика з’явилося ясне коло. Потім воно помутніло, і царевич побачив піщану рівнину, посеред неї скелі й азіатські форпости біля них.

Жерці почали співати голосніше, й картина змінилась. Стало видно другий клаптик пустелі, а на ньому — юрбу людей, не більших від мурашок. Незважаючи на це, рухи, вбрання й навіть обличчя людей було так добре видно, що царевич міг би їх описати.

Здивуванню наступника трону не було меж. Він протирав очі, торкався рукою до рухливого зображення… Раптом він повернув голову, картина зникла, і стало темно.

Коли він вийшов з каплички, старший жрець спитав його:

— Ну що, ерпатре, тепер ти віриш у могутність єгипетських богів?

— Справді, — відповів Рамзес, — ви такі великі мудреці, що цілий світ повинен шанувати вас і приносити вам жертви. Якщо ви так само можете бачити майбутнє, то ніхто не може з вами змагатися.

На ці слова один із жерців зайшов до каплички і почав молитись. Незабаром звідти озвався голос:

— Рамзесе!.. Доля держави вирішена, і, перше ніж настане другий місяць уповні, ти будеш володарем Єгипту.

— О боги!.. — скрикнув вражений царевич. — Невже мій батько так тяжко хворий?

Він упав обличчям на пісок, а один із жерців, що правили службу, запитав його, про що він хоче ще дізнатись.

— Скажи, отче Амоне, — спитав царевич, — чи справдяться мої наміри?

Незабаром з каплички озвався голос:

— Якщо ти не почнеш війни із Сходом, будеш приносити жертви богам і шануватимеш їхніх слуг, тебе чекає довге життя і сповнене слави царювання…

Після цих чудес, які сталися серед білого дня, у відкритому полі, царевич, схвильований, повернувся до свого намету.

«Ніхто не може протистояти жерцям!..» — думав він тривожно.

У наметі він застав Пентуера.

— Скажи мені, мій раднику, — звернувся він до нього, — чи можете ви, жерці, читати в людському серці й бачити його таємні наміри?

Пентуер заперечливо похитав головою.

— Швидше людина побачить, що є всередині скелі, ніж збагне чуже серце. Воно замкнене навіть для богів, і лише смерть відкриває його думки, — відповів він.

Царевич глибоко зітхнув, але не міг позбутись тривоги. Коли надвечір треба було скликати військову раду, він запросив на неї Ментезуфіса й Пентуера.

Ніхто не згадував про наглу смерть Патрокла; може, тому, що були нагальніші справи. Прибули лівійські посланці і благали від імені Мусаваси милосердя для його сина Техенни, обіцяючи Єгиптові покору й вічний мир.

— Злі люди, — сказав один з посланців, — обдурили наш народ, запевнивши, що Єгипет безсилий, а його фараон — лише тінь володаря. Але вчора ми переконалися, яка могутня ваша рука, і вважаємо за краще скоритися вам і платити данину, ніж наражати людей на неминучу смерть, а наше майно — на пограбування.

Коли військова рада вислухала ці слова, лівійцям наказали вийти з намету, і царевич Рамзес прямо спитав святого Ментезуфіса, яка його думка, що немало здивувало воєначальників.

— Ще вчора, — відповів достойний пророк, — я радив би відкинути прохання Мусаваси, перенести війну в Лівію і знищити кубло розбійників. Але сьогодні я дістав такі важливі відомості з Мемфіса, що подаю свій голос за милосердя до переможених.

— Чи не хворий мій богорівний батько? — стривожено спитав царевич.

— Хворий. Але поки ми не покінчимо з лівійцями, ти, достойний наступнику, не повинен про це думати…

А. коли царевич сумно похилив голову, Ментезуфіс додав:

— Я мушу виконати ще один обов’язок… Учора, достойний царевичу, я насмілився зробити тобі зауваження, що для такої нікчемної здобичі, як Техенна, головнокомандувач не повинен був кидати військо. Сьогодні ж я бачу, що помилявся, бо якби ти, володарю, не схопив Техенни, ми не мали б такого швидкого миру з Мусавасою… Мудрість твоя, найстарший полководче, виявилася вищою за закони війни…

Царевича вразили ці слова Ментезуфіса.

«Чому він так каже?..» — подумав Рамзес. — Видно, не тільки Амон знає, що мій святий батько хворий…»

І в душі наступника трону знову прокинулись давні почуття: зневага до жерців та недовіра до їхніх чудес.

«Отже, не боги провіщали мені, що я скоро буду фараоном, а прийшла звістка з Мемфіса, і жерці обдурили мене в каплиці. А якщо вони обдурили в одному, то хто поручиться, що й та картинка пустелі, показана на стіні, не була також ошуканством?..»

Оскільки царевич весь час мовчав, що приписували його смуткові з приводу хвороби фараона, а воєначальники теж не зважувались говорити після рішучих слів Ментезуфіса, військова рада скінчилась. Одностайно ухвалили взяти якнайбільшу данину з лівійців, пославши до них єгипетський гарнізон, і припинити війну.

Тепер уже всім було ясно, що фараон помре. А Єгиптові, щоб справити своєму володареві достойний похорон, потрібен був мир і спокій.

Вийшовши з намету, де відбувалася рада, царевич спитав Ментезуфіса:

— Хоробрий Патрокл згас цієї ночі; чи думаєте ви, святі мужі, віддати шану його останкам?

— Він був варвар і великий грішник, — відповів жрець, — але він зробив такі великі послуги Єгиптові, що треба подбати про його загробне життя. Якщо ти дозволиш, достойний царевичу, ми ще сьогодні відправимо тіло цього мужа в Мемфіс, щоб зробити з нього мумію і одвезти у Фіви на вічне перебування серед царських гробниць.

Царевич охоче згодився, але підозріння його зросло ще більше.

«Вчора, — думав він, — Ментезуфіс лаяв мене, як ледачого учня, і ще дяка богам, що не побив по спині києм, а сьогодні говорить зі мною, як слухняний син з батьком, і мало не падає ниць. Чи не означає це, що до мого намету наближається влада, а разом з нею й час розплати?..»

Від таких