Болеслав Прус - Фараон

class="p1">— Іди проспися, іди… до своїх греків, п’янице, — сказав Ментезуфіс, — щоб з твоєї вини нас не вразив грім небесний…

— На твою, душогубе, голену головешку він не впаде, бо думатиме, що то щось інше!.. — відповів п’яний грек.

Але бачачи, що царевич його не підтримує, він пішов до свого табору.

— Чи справді, — спитав Рамзес жерця, — чи справді ти наказав, святий муже, повбивати полонених, всупереч моїй обіцянці, що вони будуть помилувані?..

— Тебе, достойний царевичу, тоді не було в таборі, — відповів Ментезуфіс, — отже, ти не відповідаєш за це. А я дотримуюсь наших військових законів, які вимагають знищувати воїнів-зрадників. Воїни, які раніше служили його святості, а потім перейшли до ворога, повинні бути негайно знищені — такий закон.

— А якби я був тут?..

— Як найголовніший полководець і син фараона, ти можеш зупинити виконання деяких законів, яким я повинен коритися, — відповів Ментезуфіс.

— І ти не міг зачекати до мого повернення?

— Закон каже вбивати негайно, і я виконав його.

Царевич був такий приголомшений, що урвав розмову і пішов у намет. Там, упавши в крісло, сказав Тутмосу:

— Я вже сьогодні раб жерців!.. Вони вбивають полонених, вони погрожують моїм офіцерам, вони навіть не зважають на моє слово… І ви нічого не сказали Ментезуфісу, коли він звелів повбивати цих нещасних?..

— Він посилався на військовий закон і нові накази Гергора…

— Але ж я тут найголовніший полководець, хоч мене не

було півдня!

— Адже ти сам передав командування мені й Патроклові, — відповів Тутмос — Та коли над’їхав святий Ментезуфіс, ми мусили перед ним поступитись, бо він стоїть вище за нас.

Царевич подумав, що все-таки гонитва за Техенною принесла йому занадто багато лиха. Водночас він глибоко відчув справедливість закону, який не дозволяє полководцеві залишати військо. В душі він мусив визнати, що вчинив неправильно, але це ще більше вражало його гордість і сповнювало ненавистю до жерців.

«Отже, — думав він, — я вже втратив незалежність, ще навіть не ставши фараоном (нехай живе вічно мій святий батько!). Тому я вже тепер мушу вирватися з пут, а для цього треба насамперед мовчати… Пентуер має рацію: мовчати, завжди мовчати… і, як коштовності, зберігати в скарбниці пам’яті свій гнів. А коли та скарбниця наповниться по вінця…

О пророки, ви мені колись заплатите!..»

— Ти не питаєш, достойний володарю, про наслідки бою? — звернувся до нього Тутмос.

— Ага, справді. Що там?

— Понад дві тисячі полонених, понад три тисячі вбитих

і тільки кількасот утекло.

— Скільки ж тоді було війська у лівійців? — здивовано мовив царевич.

— Шість чи сім тисяч.

— Не може бути… Невже в такій сутичці могло загинути майже все військо?

— А так воно і є: це був страшний бій, — відповів Тутмос. — Ти оточив їх з усіх боків, решту зробили воїни, ну… і достойний Ментезуфіс… Про таку поразку ворогів Єгипту не згадується навіть у написах на могилах найславетніших фараонів.

— Іди вже спати, Тутмосе, я стомився, — перебив його царевич, відчувши, що пиха починає туманити йому голову.

«Невже це я здобув таку перемогу?.. Це неможливо!» — подумав він.

Царевич кинувся на звірині шкури, але, незважаючи на смертельну втому, довго не міг заснути.

Лише чотирнадцять годин минуло з тої хвилини, коли він наказав розпочати битву… Невже лише чотирнадцять годин?.. Неможливо!..

Він виграв таку битву?.. Але ж він навіть не бачив цієї битви, а лише жовті густі хмари куряви, туман, звідки виривалися нелюдські крики. От і зараз він бачить цю хмару, чує крик, відчуває спеку, а, власне, ніякої битви нема…

Потім перед царевичем з’явилася неосяжна пустеля, серед якої з величезними зусиллями він просувався через піски… У нього та в його людей були найкращі коні на все військо, але, незважаючи на це, вони повзли, як черепахи… А яка спека!.. Неможливо, щоб людина витримала таке пекло.

А ось зривається тифон, заслоняє весь світ, пече, їсть, душить… З постаті Пентуера сиплються білі іскри… Над їхніми головами гуркочуть громи — такого він не чув іще ніколи… Потім тиха ніч в пустелі… Гриф, що мчав у пісках, темний силует сфінкса на вапняковому узгір’ї…

«Я стільки бачив, стільки пережив, — думав Рамзес, — був при спорудженні наших храмів, був навіть при народженні великого сфінкса, який існує одвіку… Невже все це сталося протягом чотирнадцяти годин?..»

І остання думка промайнула в голові царевича: «Людина, яка стільки пережила, не може жити довго…»

Його пройняло холодом з голови до ніг, і він заснув.

Наступного дня царевич прокинувся години через дві після того, як зійшло сонце. В очах різало, боліли всі кістки, він трохи кашляв, але думки його були ясні і серце повне відваги…

При вході в намет стояв Тутмос.

— Ну, що? — спитав царевич.

— Вивідувачі з лівійського кордону сповіщають дивні речі, — відповів царський улюбленець. — До нашої ущелини наближається великий гурт людей, але це не військо, а беззбройні жінки й діти, а на чолі їх— Мусаваса і найзнатніші лівійці.

— Що ж це може означати?

— Мабуть, хочуть просити миру.

— Після однієї битви? — здивувався царевич.

— Але якої!.. До того ж страх помножує в їхніх очах наше військо… Вони відчувають своє безсилля і бояться нашого нападу, бояться смерті…

— Подивимось, чи не воєнні це хитрощі, — відповів царевич, подумавши. — А як там наші?

— Відпочили. Здорові, ситі, напоєні й веселі. Тільки…

— Що?

— Патрокл помер уночі, — прошептав Тутмос.

— Як?! — скрикнув царевич, схопившись на ноги.

— Одні кажуть, що він перепився, другі… що це — кара богів… Обличчя у нього було синє, а на губах піна…

— Як у того невільника в Атрібі, пам’ятаєш?.. Звали його Бакура. Він увірвався в залу із скаргою на номарха і, звичайно, тієї самої ночі вмер… з перепою!.. Так?

Тутмос опустив голову.

— Ми мусимо бути дуже обережні, мій повелителю, — шепнув він.

— Постараємось, — спокійно відповів царевич. — Я не буду навіть дивуватися з смерті Патрокла… Бо що може бути особливого в тому, що вмер якийсь п’яниця, який ображав богів… ба навіть жерців…

Але Тутмос у цих глузливих словах відчув погрозу.

Царевич дуже любив вірного, як собака, Патрокла. Він міг забути багато власних кривд, але його смерті не простить ніколи.

Перед полуднем до табору царевича прибув з Єгипту ще один свіжий полк — фіванський. Крім того, кілька тисяч людей і кілька сотень ослів принесли великі запаси харчів і намети. Водночас, з лівійської сторони знову прибули вивідувачі з донесенням, що юрба беззбройних людей, яка суне до ущелини, все збільшується.

За наказом наступника трону численні кінні