Джорджіна Говелл - Королева пустелі

народом Іраку щодо встановлення арабського уряду під керівництвом Британії. Він попросив людей взаємодіяти та допомагати у створенні злагоджених умов, завдяки чому він матиме змогу негайно приступити до виконання своєї роботи. Це був новий початок, і коли Ґертруда підійшла, щоб особисто привітати сера Персі, вона ледь стримувалася, щоб не виказати свої емоції. За кілька днів у листі додому вона написала:

«Я не можу вам передати, яке це полегшення й відрада працювати під керівництвом людини, судженням і здоровому глузду якої повністю довіряєш. Ставлячи перед собою надзвичайно важке завдання, він з усією щирістю прагне діяти в інтересах народу цієї країни...

Ох, якщо нам вдасться досягти успіху, згуртувати запальну молодь з шиїтськими мракобісами, подвижниками, колишніми блискучими державними діячами та вченими, якщо ми зможемо змусити їх працювати разом і самостійно відшукати своє спасіння, як же це буде прекрасно. Я бачу це у своїх снах і мрію наяву...»

Розділ 14

Фейсал

У травні 1885 року, коли Ґертруді було шістнадцять, у місті Таїф, що посеред пустелі Хіджаз, у замку свого батька народився хлопчик, і дали йому ім’я, яке означало «виблискування леза меча при ударі» — Фейсал. Хіба міг хтось повірити, що школярка з Йоркшира і син хашимітського шарифа Мекки можуть колись зустрітися чи що в майбутньому їхні долі переплетуться?

Фейсал був третім сином шарифа Хуссейна Ібн Алі, нащадка по кровній лінії пророка Моххамеда через його дочку Фатіму, яка вийшла заміж за Алі з хашимітського клану, і її старшого сина Хассана. Почесним титулом сім’ї був шариф. Рід Пророка правив Меккою протягом останніх дев’ятисот років. Фейсал був двічі аристократом. Його матір, Абдіях Ханем, перша дружина Хуссейна, була кузиною його батька, тобто теж походила з роду Пророка. Дотримуючись священних традицій, Фейсала забрали від матері, коли йому було сім днів, і віднесли до пустелі, де хлопчика мали виховувати бедуїни, поки йому не виповниться сім років. Своєї матері Фейсал більше ніколи не бачив. Вона померла, коли йому було три. Ґертруда втратила свою матір у такому ж віці.

Фейсал, як і його старші брати Алі та Абдуллах, жили в чорних наметах, як справжні діти племені, і вчилися битися, беручи участь в жорстоких іграх, після яких у Фейсала залишився шрам на голові й спогади про зламану руку.

Хашиміти ставилися до свого психопатичного султана Османської імперії, Абдули Хаміда, одночасно з настороженістю та повагою. Для того, щоб шарифи його не перевершили, султан час від часу збирав найсильніших і відправляв до Константинополя, де вони були зобов’язані жити у «почесній неволі» за скромну платню під постійним наглядом султанових злісних шпигунів, охорони та чорношкірих євнухів. Така доля чекала й шарифа Хуссейна, якого поневолили разом з його сім’єю на вісімнадцять років.

У 1891 році, у віці шести років, Фейсала забрали з його прийомної сім’ї раніше, ніж мали, і разом зі старшими братами повернули додому до рідного батька, у бухту Золотий Ріг, що в Константинополі. У замку жили тридцять дві жінки з батькового гарему разом зі свитою та слугами.

Хуссейн був справжнім домашнім тираном, твердо переконаним, що його сини ніколи не повинні жити в затишку та розкоші. Він займав декілька традиційних османських посад, однак його дохід залишався досить скромним. У замку, хоч яким би великим він не був, м’ясо подавали лише один раз на тиждень. Дисципліни дотримувалися суворо: насамперед хлопчики мали навчитися самовладання. Для цього застосовували фалаку, що складалася з мотузки, якою зв’язували ноги, і палиці, якою дітей били по голих ступнях. З іншого боку Хуссейн піклувався, щоб його сини отримали хорошу освіту: він наймав учителів — спершу чотирьох, а коли хлопчики дорослішали, кількість викладачів теж зростала. Політична атмосфера була загостреною, а життя — сповнене небезпеки. Місто кишіло різноманітними таємними угрупованнями, а султан, який за все своє життя був причетний до півмільйона смертей, мав жахливу звичку перевіряти, чи його жертви мертві: їхні голови кидали в коробки й надсилали до замку.

У 1903 році, коли Фейсалу виповнилося вісімнадцять, він почав вивчати стратегію й тактику турецької армії, за тим самим принципом, за яким вчилися німецькі солдати; до складу турецької армії входили як турки, так і араби.

Коли Ґертруда у своїй навколосвітній подорожі з Г’юґо дісталася до Японії, Фейсала відправили патрулювати пустелю разом з турецькою кавалерією на верблюдах. Через декілька років його з Абдуллахом відкликали назад до Константинополя. Турки наказали Хуссейну придушити повстання арабських племен у південному регіоні Асир. Абдуллах командував турецькими військами, а Фейсал керував арабською кавалерією на верблюдах. Вони взяли участь у безнадійній битві в Куз Абу-аль-Ір, під час якої мусили відступати; у результаті з трьох тисяч солдатів вижило лише сімдесят чоловік. Через два тижні вони знову напали на повстанців. Битва тривала два дні і дві ночі. Повстанський рух придушили, однак та перемога була марною. Армія шарифа зменшилася з семи тисяч солдатів до тисячі сімсот. Фейсал з Абдуллахом не змогли зупинити турків від спалювання поселень та убивства невинних людей, як і ніколи не змогли забути страхітливих каліцтв, завданих мертвим арабським повстанцям. Вони надіслали скаргу до турецького верховного органу, однак там її зустріли з неприхованим презирством. Саме тоді шариф Хуссейн твердо вирішив підняти повстання проти турків: з часом воно стало відомим як арабське повстання.

Брати входили до складу турецького парламенту: емір Абдуллах представляв округ Мекки, а емір Фейсал — Джидди. Однак доля сім’ї знову змінилася, коли розпочалася революція младотурків разом з їхнім комітетом «Єднання і прогрес», метою якого була безпощадна модернізація держави. У 1909 році Абдулу Хаміда змістили, а на його місце призначили нового султана й халіфа[46], а Хуссейн отримав важливий титул еміра Мекки, принца найсвятішого міста Ісламу. Його головним обов’язком було контролювати святі місця в Хіджазі та наглядати за Хаджем, щорічним паломництвом. Він повернувся до своїх палаців у Мецці та Таїфі, наказавши синам залишатися на своїх посадах в Константинополі й інформувати його про будь-які зміни політичних поглядів.

Припущення, що араби з британцями можуть стати союзниками, уперше з’явилося ще до початку війни, коли лорд Кітченер написав листа до Хуссейна. Абдуллах у ролі батькового посланця їздив туди-сюди до Мекки та Константинополя й зупинявся в Каїрі для того, щоб поговорити з лордом Кітченером та його секретарем з питань східної політики Рональдом Сторрсом. Питання арабсько-британського союзу перейшло у вирішальну стадію на початку війни, коли турки взялися вимагати від Хуссейна, щоб той як емір Мекки проголосив джихад усіх мусульман проти християн. Хуссейн,