Джорджіна Говелл - Королева пустелі

Якщо у вас є якісь думки, які ви хочете з нами обговорити, я буду дуже радий, якщо ви попросите громадського комісара сповістити нам про них або ж відпустити вас на короткий час, щоб приїхати до нас й особисто висловити свої ідеї. Ви можете завжди залишатися впевненою в тому, що ваші пропозиції будуть розглянуті, однак офіцери з питань політики повинні дуже обережно ставитися до своїх особистих переписок з тими, хто не займає керівної посади. Не кажучи вже про всілякі запитання під час буденної роботи та конференцій, адже це може призвести, скоріше, до збільшення, ніж зменшення кількості проблем, і я точно знаю, що потім ви шкодуватимете через такий результат».

Якщо Монтегю думав, що його відповідь розчавить Ґертруду, він помилявся. Вона не збиралася здаватися. Зрештою, Ґертруда дотримувалася затвердженого курсу самовизначення, тимчасом як А. Т. ігнорував його, наскільки було можливо. У квітні під загрозою нових націоналістичних повстань Вілсон різко змінив свою позицію й спробував зняти напругу, склавши тимчасову конституцію для Іраку, включно з державною радою, до складу якої входили як британські, так і арабські представники, та арабським президентом, якого вибирав верховний комісар і законодавчий орган, визначений за результатами виборів. Однак цього було замало, до того ж уже й запізно.

Дуже вміло Ґертруда надіслала Монтегю свій удар у відповідь (копії листа вона не зробила, але в листі до батька відтворила все по пам’яті):

«...Полковник Вілсон завжди дає можливість висловлювати всі міркування, які спадають мені на думку. І я повністю підтримую політику, яка вступила в силу в квітні. Ви достатньо добре знайомі з моїм ставленням до арабського питання, тож, гадаю, знаєте, що я шкодую з приводу того, що ця політика не була застосована раніше. Висловлення своєї думки публічно в нинішній ситуації не принесе ніякої цінності, а навпаки — зашкодить. Що стосується переписки, крім моїх особистих листів до батька, я не пригадую листів на політичні теми, які б надсилала неофіційним особам без попереднього розгляду полковником Вілсоном. І все ж, ваші зауваження послугували для мене дуже корисним застереженням».

А. Т. зреагував на телеграму від Монтегю, копію якої отримав, написавши службову записку:

«Міс Белл. Коли сер Персі Кокс заїжджав до нас у липні, він запитав мене a’propos[45] загальну картину подій станом на початок року: чи поліпшилися наші з вами взаємини. Я відповів, що не можу цього стверджувати, що з вашого боку помічаю постійне заперечення поглядів, яке стало всім відомим і, більше того, предметом загального обговорення... Я сказав, що така поведінка була б невиправданою, якщо не зважати на те, що я сподіваюся невдовзі звільнитися з посади. Ви завжди користувалися своїм правом фізичної особи писати все, що завгодно і кому завгодно... хоч мені й не подобалося, що ви це писали, і те, що я був проінформованим про ці листи, зовсім не означає, що я їх схвалював. Стосовно іншого у мене ніяких зауважень не було».

Це було переломним моментом. Коли А. Т. й Ґертруда зустрілися наступного дня, Ґертруда сказала про те, що люди не могли не знати про розходження їхніх думок, оскільки вона завжди про це говорила, до того ж йому про це вона казала передусім. А. Т. сказав, що був проти будь-якого приватного спілкування з індійським відділом, і Ґертруда відповіла, що вважає це повним безглуздям, однак прислухається до його побажань: «І на цьому ми гаряче потиснули руки — неможливо потиснути руки негаряче, коли температура повітря становить 46°С».

Попри все це А. Т. був хорошим організатором, і з дня-у-день адміністрація досягала великих успіхів, спираючись на деталізовані принципи, прописані Ґертрудою в білій книзі. Країна почала процвітати, і одним з доказів цього було підвищення податків. За останні три роки, до 1920 року, дохід адміністрації збільшився на 300%. А рівень доходів від податків зрівнявся з витратами, і це було велетенським успіхом. Адміністративним завданням Черчилля, який на той час обіймав посаду державного секретаря з питань колоній, було зменшити наполовину суму в 37 млн. фунтів, яку тоді витрачали на управління Палестиною, Іраком та Аравією, і знайти доступну систему управління для Близького Сходу. В Іраку він спробує зменшити 20 млн. фунтів щорічних військових витрат до 7 млн. фунтів. Згодом він має повідомити Ллойда Джорджа про нагальну потребу «умиротворення» арабських настроїв — «В іншому випадку через витрати армії ми, безсумнівно, будемо змушені евакуювати території, які кожна з країн приєднала до свого складу після війни». Відтепер кожен проект на Близькому Сході підпадатиме під зменшення військових витрат.

Наприкінці вересня, за день до свого від’їзду, А. Т. зайшов до Ґертрудиного кабінету, щоб попрощатися. Це була досить емоційна мить, під час якої в обох прокинулися великодушні почуття. Ґертруда підвелася й підійшла до нього зі словами, що почувається збентеженою, як ніколи, і що їй надзвичайно прикро, що вони так і не змогли налагодити їхні з ним стосунки. Коли А. Т. відповів, що насправді прийшов вибачитися, вона його перебила й сказала, що теж винна. А тоді проявила добрий жест, запросивши Вілсона заїхати до її батьків у Лондоні; і він охоче погодився.

Скоро офіційна кар’єра Вілсона мала завершитися. Він одружився на молодій удові й влаштувався на роботу до Англо-перської нафтодобувної компанії на посаду керівника на Близькому Сході. Приватний лист, якого він через кілька років написав своєму товаришу з Мухаммури, біля Перської затоки, показав, що А. Т. злився як на Ґертруду, так і на Кокса. Він звинуватив свого колишнього начальника в недобросовісності та некомпетентності, сказавши, що той «постійно обіцяє і нічого не робить», і назвав Месопотамію 1922 року «жалюгідною: нема керівництва — нема прийняття рішень». А. Т. виставив події у вигідному для себе світлі: «Я кожного дня радію, що наважився й пішов з відділку переможцем і що разом зі мною тоді пішло багато людей з нашої старої команди — усі, хто міг собі це дозволити... Коксу більше ніхто не довіряє — його репутація луснула, наче мильна булька».

Одинадцятого жовтня 1920 року сер Персі повернувся до Багдада. На прикрашеному прапорами та килимами вокзалі юрбилися найзнатніші представники як арабської, так і британської національностей. Лунали урочисті постріли, а по обидва боки доріжки вишикувалися його прихильники; сер Персі, одягнений у біло-золоту уніформу, стояв струнко й віддавав честь, поки оркестр грав мелодію «Боже, бережи Короля».

У відповідь на привітальне слово Кокс виголосив промову арабською мовою. Він заявив, що прибув за наказом уряду її величності, щоб розпочати переговори з