Іларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк

На берег вибіг захеканий Валерка. Чоловік здивовано перевів погляд з одного на іншого і кліпнув. Тоді зачудовано озирнувся, наче посеред ставка міг стояти ще хтось, до кого Андрій і звертався.

— Кінчай прикидатися! — знову заговорив Андрій. — Я тебе впізнав!

— Ідіть нахрін! — раптом сварливо вигукнув чоловік і схопив весло. — Наркомани прокляті!

І він рішучо штовхнув човна далі від берега.

— Стій! — загорланив Андрій і кинувся вперед.

Валерка встиг ухопити його біля крайки води.

— Ти сказився!

— Це він, Валерчик, він! — упівголоса зашипів Андрій.

Валера понуро подивився на Андрюху, зітхнув, склав руки рупором і звучно гукнув чоловікові в човні:

— Шановний! Кримінальний розшук! На пару питань підпливіть. Добровільно.

Чоловік у човні перелякано озирнувся. Валера помахав йому посвідченням. Довговолосий явно не хотів розвертати човен. Він зупинився метрів за п’ять, уперши весло в дно.

— На берег не вийду! — попередив він. — Не маєте права!

— Та ми ж тільки спитать, — спокійно пояснив Валера. — Ось людина потерпіла. Каже, ви схожі на чоловіка, який шахрайськими діями виманив у нього матеріальні срєдства.

— Та я перший раз його бачу!

— Не бреши! — вигукнув Андрій. — Я впізнав тебе, Харитон!

— Афанасій я. Афанасій Коцит.

— Бреше! — Андрій аж підстрибнув, і Валерка щосили вчепився йому в рукав. — Пусти, дай я з ним поговорю!

— Не смій мені тут закон нарушать! — прошипів Валерка Андрію на вухо. — Зовсім уже здурів!

Андрій насупився, але вириватися перестав.

— Немає такого прізвища Коцит, зрозумів? — крикнув він чоловікові в човні. — Валер, хай він документи покаже!

— Так откуда ж… — чоловік у човні знітився. — Я ж рибу ловлю… А ваші документи подивитися можна?

— Кончай виступать, — тихо сказав Валера і міцніше стиснув Андріїв лікоть.

— Це він, Валерчик! Хіба я не бачу — чи що! Я й голос його прекрасно знаю! — й Андрій знову звернувся до довговолосого: — Не валяй дурня, Харитоне Еребович! Просто відвези мене назад, і все! Просто відвези!

— Та я перший раз тебе бачу! — звів плечима довговолосий. — Ви документи будете показувати чи ні? Або я краще ментів викличу…

Щось бурмочучи, чоловік у човні дістав старий кнопковий телефон і короткозоро зіщурився на екран.

— Хорошого вам дня! — Валера смикнув Андрія за рукав. — Вибачте, що потурбували.

Чоловік у човні відразу сховав телефон, даючи на здогад, що конфлікт вичерпано, але Андрій впирався, мов дитина, яку забирають з іграшкового магазину.

— Я ж упізнав тебе, Харитон! — не вгавав Андрій. — Я тебе впізнав!

Але довговолосий енергійно вперся веслом у дно, і човен легко поплив геть.

Увесь зворотний шлях Андрій щохвилини озирався на темну рисочку човна на плесі.

— Реально, буває так, що люди похожі, як близнюки! — втішав Валерка. — Ти от прямо сто процентів упевнений, а то — не він!

— Добре, що ти мене розумієш, — сказав Андрій, і знову озирнувся. — Такий схожий, я чуть умом не поїхав…

— Та, розумію канєшно! Я б і сам на твоєму місці…

Андрій не слухав. Він дивився, як темна рисочка розвернулася й знову попливла до берега.

Вони вийшли до автостанції. Валерка гучно тупав, збиваючи бруд із взуття. Раптом Андрюха виразно поплескав себе по кишенях.

— Валерчик! Я гаманець посіяв! Коли крізь кущі ломанувся!

— Шо, реально?

— Жди мене в авто, добре? Я швиденько мотнуся…

— Давай уже разом…

— Ти краще під’їдь ближче і забереш мене, добре? Щоб я туди-сюди не бігав. Він стопудово в кущах валяється — я там чуть не загримів.

— Я отам зупинюся. Бачиш будинки?

— Супер. Я швидко, Валер!

…Човен стояв там само, де й минулого разу. Довговолосий курив, пускаючи дим кільцями, і дивився, як тьмяніє під заходом сонця поверхня ставка.

Андрій підійшов до самої води і мовчки став. Чоловік у човні озвався перший.

— І нащо тобі на той бік? — не обертаючись, запитав він.

— Заради дитини.

— У цьому немає ніякого сенсу.

— Сенс не головне.

— А що ж головне? — він напівобернувся.

— Вибір.

Харитон гмикнув і замислено випустив іще одне кільце диму.

— Ви сильно змінилися, Андрію Олександровичу, — він наліг на весло, і човен розвернувся.

— Відвезеш чи ні?

— Монета буде лише одна. Розумієш, що це означає?

— Що ти вирішив дати мені монету. Цікаво, чому.

— Ти сам сказав, що головне вибір, — Харитон хитро примружився. — Уже здогадався, в чому буде підступ?

Андрій задумливо покусав губу.

— Ти мене вб’єш? — спитав нарешті він.

— Ми з тобою підійдемо до цього максимально близько, — повільно кивнув Харитон. — Так близько, що коли там ти не пройдеш по мосту до заходу сонця, то тут ти помреш. Це ясно?

— Цілком.

— З монетою в роті, — нагадав Харитон.

— З монетою в роті, — кивнув Андрій.

Харитон озирнувся на став. Поверхня збрижилася і потемніла. Повіяв холодний, непривітний вітер.

— І все-таки, нащо це тобі? — запитав він.

Його тон, наче казав: «Ану ж, скажи мені правду, яка справжня причина?»

— Я не знаю, як на це відповісти.

— Кажи те, що відчуваєш.

Андрій помовчав.

— Моє обличчя більше не намальоване.

— То он на що ти замірився! — Харитон задумливо покивав. — Що ж… Приходь сюди увечері, коли зможеш роздивитися на небі три зірки. Сам приходь. Скажеш комусь бодай слово — угоди не буде. Ти ж розумієш, що я дізнаюся, так?

— Розумію. Іще запитання можна?

— Шуруй.

— Як ти це зробиш?

І Харитон вишкірився лихою посмішкою:

— Не боляче. Тебе ж саме це цікавить? Буде зовсім не боляче.

Розділ 63

Не боляче

Вони зупинилися на заправці. Андрюха нервово поглядав на небо. Сонце щойно сіло, і синява стрімко втрачала барви. Хмар майже не було.

— Ти й сам не помітиш, як усе наладиться, — казав Валера, жестикулюючи шоколадним батончиком. В іншій руці він тримав стаканчик кави. — Налягай на спорт. Режим обов’язково. Може, знайдеш собі кого…

Андрій флегматично помішував у стаканчику смородиновий чай.

— Ти там воронку до центра Землі робиш? — поцікавився Валера. — Пити збираєшся?

— Та все нормально… — Андрій знову тривожно глянув у вікно на небо, що стрімко темніло. — Гарячий просто.

— Тобі, Андрюх, головне не зациклюватися. Слухай, а хочеш на вихідні у Львів газонем? Або в Одесу можна, як потепліє.

— Валер… Для чого ми живемо, як ти думаєш?

— Шоб завтра здохнуть! — упевнено відповів Валера і реготнув.

— А серйозно?

— Так я ж серйозно! Живем та й живем. Нас же не питалися, правильно? Шось у тебе прямо неважненький вид. Заболів?

— Та просто… Живота скрутило. Скоро прийду.

Андрюсі хотілося сказати ще щось. Попросити, щоб навідувався в лікарню до Алісиної манюньки. Або — що Валерка його найкращий друг. Але будь-яка фраза в такому дусі могла видати його з головою. І він