Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

чашку служниці, щоб та долила туди чаю, робить це бадьоріше. Я спробувала впіймати руку Бобі й не змогла.  

—Треба привести сюди Локвуда, — зауважила Голлі Манро.  

— Нема часу! — відповіла я, озираючись у темряву. — Ну-бо, давай. Вернене!  

Друга моя спроба виявилася вдалою. Я вхопила зап’ясток Бобі й поповзла назад, тягнучи Вернена за собою й не звертаючи уваги на його болісні зойки. Ще хвилина — і в дверях ліфта з'явилось його подряпане, приголомшене обличчя. Я потягла дужче — з шахти вилізли його сухорляві плечі, пташині груди...  

— Хай йому біс! — несподівано скрикнула я. — Він застряг!  

— Це неможливо! — озвалася Голлі з глибини шахти. — Він худорлявіший за мене!  

— Не знаю... — мої очі бігали туди-сюди. Десь віддалік, серед нагромаджених крісел та канап, пролунав голос, що кликав мене на ім’я:  

— Люсі..  

— Допомагай мені! — вигукнула я. — Штовхай його знизу! Допоможи йому вибратись!  

— Не виходить!  

— Голлі, сюди наближається Гість!..   Чому    не виходить?  

— Не знаю... О, зрозуміла! Він зачепився своїм робочим поясом!  

— Можеш відчепити його?  

— Не знаю. Не знаю... Спробую...  

Однією рукою я досі тримала Вернонів зап’ясток, а другою тим часом витягала рапіру. У глибині зали знову хтось зачовгав... так, ніби рачкуючи підлогою.  

— Голлі!..  

— Я    досі ні з кого не знімала поясів! Ти навіть не розумієш, як це важко...  

Я втупилась у прохід. Що це? Невже й справді шелест тисяч павучих ніжок?  

— Голлі!..  

— Є! Нарешті! Тягни мерщій! Тягни!  

Я знову напружилась, і цього разу Бобі Вернон вискочив з ліфтової шахти, як корок із пляшки. Я навіть не втрималась на ногах і покотилась назад.  

Ще мить — і я вже простягала руки Голлі, допомагаючи їй вибратись. їй це вдалося легше — тільки куртка подерлась і забруднилась.  

Вернон лежав на підлозі, заплющивши очі й стогнучи.  

Я підхопила його під руки:  

— Голлі, до сходів! Треба тікати!  

Човгання й шелесту проході стали помітно гучніші. Я знала, що будь-якої миті з пітьми може виповзти дещо моторошне.  

Голлі вхопила Вернена за гомілки, й ми вдвох підняли його з підлоги. Він був зовсім неважкий, та нести його все-таки виявилось непросто. Добре хоч, що тягти довелось його, а не Джорджа.  

З проходу вилетіло кілька павуків. Та ми вже встигли завернути за ріг і почали спускатися сходами.  

   

Поверхом нижче, у відділі чоловічого одягу, ми зупинилися, щоб розім’яти плечі й відсапнути. Вернона ми поклали посередині проходу, між вішаками й касою. Повітря тут було холодне, колюче, довкола наших ніг снувався примарний туман. Вернон лежав у цьому тумані, наче в молоці. Я витягла з рюкзака невеличкий ліхтар: ми засвітили його і нарешті розгледіли бліде, спітніле обличчя Бобі. Зараз він лежав спокійно. В дальньому кінці проходу бовваніли Тіні — проте вони, як і раніше, воліли не наближатись до нас. Ми з Голлі були перелякані, пригнічені, ладні от-от запанікувати: де й поділося завзяття, яке ми пережили біля ліфта, його змінили втома й невдоволення.  

— У нього кров, — зауважила Голлі. — У мене тут є аптечка. Можна?..  

— Звичайно, можна. Ти ж у нас фахівець із медичної допомоги.