Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

Я застромила ломик у двері ліфта й напружилась. Голлі скривилась і, не дивлячись на мене, теж налягла на метал. Ми зібрали всі свої сили, та спочатку це ні до чого не привело. Потім усередині щось клацнуло, й двері відчинились. Не дуже широко, десь на чверть, проте нам вистачало й цього.  

У ліфті було темно. Знизу лунав немічний стогін.  

Промінь мого ліхтарика висвітлив порожній простір ліфтової шахти — замащені цегляні стіни, чорні петлі кабелів, — однак самого ліфта на місці не було. Коли ж ми нахилились і поглянули вниз, то побачили покрівлю ліфтової кабіни десь футів за шість під нашими ногами. А на покрівлі, підібгавши гострі коліна й міцно обхопивши їх руками, скрутився самотнім клубочком Бобі Вернон. Вигляд у нього був, правду кажучи, не дуже.  

— Що це. в біса, сталося з ним?! — не витримала я. — Потрапив у примарну пастку?  

— Ні. Бачиш у нього подряпини на обличчі?  

Вернон заморгав, коли йому в очі вдарив промінець ліхтарика. А потім кахикнув і тихо промовив:  

— Я забив голову. І ногу, здається, зламав...  

— Чудово... — я відчула, як гнів лоскоче мені шкіру. Озирнулась назад, до порожнього в   ідділ   у меблів, і мені здалося, ніби там щось заворушилось. — Як будемо витягати його?  

—Хтось із нас полізе туди, — запропонувала Голлі. — Краще, мабуть, я.  

— Чому?    Ти хочеш сказати, що в мене стегна заширокі? Що я туди не пролізу?  

— Звичайно ж, ні. Ти триматимеш двері, бо ти сильніша й міцніша за мене. — Голлі прослизнула в двері обернулася до мене, присіла навпочіпки, вхопилася руками за поріжок і напрочуд хутко стрибнула вниз, у темряву.  

Я затисла ломик в отвір, щоб зафіксувати отвір у дверях, і направила свій ліхтарик униз. Голлі вже сиділа біля Вернена й мацала йому ногу.  

— Що з тобою сталося. Бобі? — питала вона.  

— Нед. Я бачив Неда...  

— Неда Шоу? Це їхній загиблий приятель. — пояснила я Голлі.  

— Я бачив його... він стояв у пітьмі, всміхався мені... — Вер- нон знову закашляв, голос у нього був зовсім кволий. — Я відчув. що мушу йти за ним... А що було далі — не знаю. Він не обертався, але якось почав віддалятись, відпливати від мене... вздовж усіх оцих столів і стільців. Я пішов за ним... Він зайшов до ліфта, присягаюсь, ліфт стояв тоді відчинений! Кабіна освітлена! Він стояв на дверях, усміхався й чекав на мене. Я зайшов... І тоді виявилось, що ліфта на місці немає, світло згасло — і я впав. Забив голову. І нога болить...  

— Усе гаразд. — мовила Голлі, тиснучи йому руку. — Усе з тобою буде гаразд.  

А я тим часом аж кипіла з гніву:  

— Бобі, ти бовдур! Голлі, допоможи йому підвестись, зараз я спробую схопити його за руки й витягти нагору...  

— Зараз, — Голлі поставила Бобі на ноги, не звертаючи уваги на його скигління.  

— Швидше, Люсі...    — долинув з рюкзака шепіт черепа. —   Щось наближається...  

—Так, я знаю. Відчуваю. Бобі, простягни руки вгору! Зараз я тебе витягну!  

Бобі стояв тепер на одній нозі, спираючись на Голлі. Піднявши другу ногу й примруживши очі, він скидався зараз на пірата з дитячих книжок.  

— Не можу... Я надто кволий...  

— Не такий кволий, щоб навіть рук не міг підняти, — буркнула я, стаючи рачки на дверях, щоб схилитись униз. — Ну-бо... мерщій!  

Він витяг свою тоненьку ручку. Навіть дев’яностолітня вдова, що простягає