Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я стояла, стиснувши зуби, і охороняла їх обох, стежачи за тим, як наш ліхтар оточують згустки пітьми.
Голлі працювала спритно, чудово знаючись на справі. Я спостерігала за нею, й мені було сумно. Хоч Локвуд і сказав, що ми з Голлі — якнайкраща команда, та цього разу він, здається, помилився.
Вернон знову закашляв і щось пробурмотів.
Голлі піднялась і запитала, прибираючи бинт:
— Ти бачиш цю тварюку?
— Ні.
— А чуєш?
— Ні! Я скажу тобі, коли почую, — я хитнула головою. — Лишенько! Може, ти й сама спробувала б хоч що-небудь почути або побачити? Що ти взагалі тут робиш?
—Локвуд попросив, щоб я пішла з вами. Я ж не винна, що мій Талант не такий потужний, як у тебе.
— А хіба ти не могла сказати Локвудові «ні»?
— А ти могла б? — Голлі дзвінко зареготала.
— Що?! — я вирячилась на неї. — Що ти маєш на увазі?
—Так, нічого... — вона махнула рукою, ніби хотіла розвіяти в повітрі щойно сказані слова. — Дурниця. Ходімо далі.
Помах рукою — і справді дурниця. Та саме він зробив надміру великим той гнів, який давно вже копичився в мене на язиці, й тепер мені кортіло вивергнути його. Простіше кажучи, мені увірвався терпець.
— Не смій так говорити зі мною про Локвуда! — сказала я. — Ти нічого про нього не знаєш. І про мене теж! Повчай саму себе, а до інших — зась!
Від цих слів, правду кажучи, мені навіть полегшало.
У Голлі почервоніли й заблищали очі, та мене це не переймало. Я навіть тішилася цим видовищем.
— Добре діло! — відказала вона. — Добре, нівроку, діло! Це не я, a mu повчаєш мене з першого дня, як я влаштувалась до вас!
Я заморгала й позадкувала:
— Вибач? Це я тебе повчаю?!
— Так! І просто зараз теж!
— Що?! Ні, я не повчала тебе. Я просто дала тобі словесного ляпаса за те, що ти така несосвітенна недотепа. А повчання й ляпас — це різні речі, панно Манро!
Тепер уже вона спалахнула гнівом:
— Он як?! Ти ж рота не можеш розтулити, щоб не повчати, не повчати, не повчати мене! Що я тобі зробила? Чому ти з першого дня ненавидиш мене?!
— Ненавиджу?! Я щодо тебе просто взірець терпіння!
— Авжеж! Без упину бурчиш, дорікаєш, вибалушуєш очі...
— Друзі, друзі... — окликнув нас із підлоги Бобі Вернон. — Я щойно отямився і, може, ще не до кінця, але все одно знаю, що лаятись на роботі не годиться...
— Аж ніяк не згоден! — озвався череп. — Ти довго чекала цієї нагоди, Люсі. Пам'ятаєш, я розповідав тобі, як душать вішаком? Ану, спробуй!
Я не слухала ні того, ні другого. Я саме була заклопотана тим, що сміялась в обличчя Голлі.
— Ось, поглянь! — провадила я. — Класичний приклад твоєї поведінки! Завжди така чепурунка, гарнюня й завжди викручуєшся так, щоб винна була я! Повчаєш і пхаєш усюди свого носа! Я навіть висякатись не можу, щоб ти не сказала, що так робити не личить!
— Що ти! Як ти можеш! — боронилася Голлі. —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Примарний Хлопець, Джонатан Страуд», після закриття браузера.