Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
—Ти ганиш усе, що я роблю! Тільки не в очі, а потихеньку! — вела я далі. — Вдаєш із себе чи то примадонну, чи то вчительку, тільки й знаєш, що шукати в мені помилки!
Вона тупнула ногою:
— А ти? Ти... як те дурне гавкуче цуценятко! Від першого дня мені стало зрозуміло, що ти не хочеш, щоб я працювала у вас. Тільки я що скажу, ти відразу кривишся, злишся, кепкуєш! Скільки разів я змушувала себе йти до вас на роботу! А ще разів зо два мало не подала заяву на звільнення!
Знову! Знову вона гарненька, добренька, а я в усьому винна. Тільки цього разу так не вийде! Досить уже з мене!
— Бридня! Я завжди намагалася поводитися з тобою подружньому. Навіть тоді, коли ти вдерлась, як злодюжка, до моєї кімнати і вирішила побавитись із моїм одягом!
— Це називається «складати»! — відповіла Голлі. — Спробуй якось сама це зробити! А то живеш, наче на смітнику! Просто огидно!
— А я була щаслива на цьому смітнику! Щаслива, поки ти не пхала до нього носа!
Хтось потяг мене за руку.
— Припиніть. — простогнав Бобі Вернон. — Невже не можна продовжити ці люб’язнощі тоді, коли ми виберемось звідси?
Я відтрутила його руку:
— Замовкни!
— Авжеж, замовкни! — зіпнула Голлі Манро. — Це через тебе ми тут застрягли!
— Ось бачите? Хоч тут ви згодні, — мовив Вернон. — Далі, будь ласка. Це дуже просто...
— Ти вважаєш мене лише за якусь дурну секретарку! — знову спалахнула Голлі. — Не можеш змиритись із тим, що я врятувала тобі життя!
— Отут ти помиляєшся, подружко. З цим я змиритись можу. Я не можу змиритись із тим, як ти увесь час зачіпаєш мене, докоряєш, виробляєш оці дурненькі штучки своїми бровами...
— Дурненькі?! — вирячилась на мене Голлі.
— Вона хотіла сказати «гарненькі», — підняв руку Бобі Вернон.
— Дякую, Бобі... А ще без упину повторюєш: «Ні, Люсі, так не можна! У «Ротвелі» це робиться отак. А це — отак. То йди собі назад до «Ротвела», якщо там тобі так сподобалось!
— У «Ротвелі» мені не подобалось! Ротвел — огидна людина. Зла, пихата, жорстока зі своїми працівниками! Тільки не вдавай, Люсі Карлайл, що ти так переймаєшся мною. Я розповіла тобі про свою пригоду на Коттон-стріт, а тебе це анітрохи не пройняло!
— Неправда! Як ти смієш так казати?!
— Чому ж ти сприйняла це так байдуже?
— Бо я... бо така сама пригода трапилася зі мною! Я теж утратила всіх своїх товаришів. Загинула ціла команда, крім мене! Тепер ти задоволена?!
— Пробач, я цього не знала...
—А мені й не хотілося, щоб ти знала. Це моя особиста справа!
— А Локвудове минуле? Це теж твоя особиста справа? — вона переможно поглянула на мене. — Я знаю, що ти заходила до тієї кімнати. Чула зі сходів!
— Що?! — я аж задихнулася з гніву. Аж тут від каси долинув тихенький скрегіт. Ми всі обернулись туди — і я, й Голлі, й навіть Бобі Вернон, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Примарний Хлопець, Джонатан Страуд», після закриття браузера.