Джон Гришем - Фірма

у двері, стукнув ще раз, і Енді побачив під сорочкою з кишені шортів виглядала рукоять пістолета.

Він швидко повернувся до свого кабінету і набрав номер кімнати 39, спитав Сема Форчуна.

— Це Сем. Слухаю.

— Семе, це Енді. Я в себе, коло стійки адміністратора. Ви не виглядайте, бо тут вздовж стоянки тиняються два підозрілих чоловіки, і стукають у кожні двері.

— Вони поліцейські?

— Не думаю. І не поселялися в нас.

— А де покоївки? — запитав Сем.

— В суботу вони раніше одинадцятої не приходять.

— Гаразд. Ми вимикаємо світло. Ти послідкуй за ними. А як заберуться звідси, то подзвони.

У темне вікно комірчини Енді спостерігав за тим, як незнайомці ходили від дверей до дверей, гупали в них і торсали за ручки дверей. З сорока кімнат в одинадцяти були пожильці. В 38 і 39 кімнатах на стукіт ніхто не відповів. Перевіривши всі, вони розвернулися й зникли в напрямку пляжу. Професійні вбивці. У нього в мотелі!

А через дорогу на автостоянці коло невеликого поля для гольфу Енді побачив ще одну пару фальшивих туристів, котрі вели розмову з чоловіком у білому фургоні. Тицяли пальцями то в один бік, то в другий, здається, про щось сперечалися. Він набрав телефон номеру Сема.

— Слухай, Семе, вони пішли. Та подібними їм тут аж кишить.

— Скільки їх?

— Просто перед собою на березі бачу двох. Вам би, приятелі, краще було вшиватися звідси.

— Заспокойся, Енді. Вони ж не побачать нас, якщо ми не виходитимемо.

— Але ж ви не зможете сидіти тут вічно. Скоро й бос мій заявиться.

— Ми поїдемо вже скоро, Енді. А що там з бандероллю?

— Вона в мене.

— Добре. Я хотів би її бачити. І ще, Енді, а як там з їжею? Ти би зміг перейти дорогу й принести нам чогось гаряченького поїсти?

Енді був менеджером, а не офіціантом. Але за п’ять тисяч доларів на день у «Сі Галл Рест» можна надати і такий сервіс.

— Звісно, буду там за хвилину.

Взявши телефон, Вейн Тарранс упав на ліжко в номері «Рамада Інн» в Орландо. Виснажений, страшенно злий, він вже нудоту відчував від того Ф. Дентона Войлеса. Була субота, пів на другу дня. Йому дзвонила секретарка, повідомила лише про те, що подзвонила Мері Еліс, хотіла з ним поговорити. Вони за дзвінком простежили — телефонували з таксофона в Атланті. Мері Еліс попередила, що дзвонитиме знову о другій годині, щоб переконатися, що Вейн — вона називала його Вейном — повернеться. Тарранс повідомив номер кімнати й поклав слухавку. Мері Еліс в Атланті. Мак-Діри в Талахассі, потім в Окалі. А тоді все — Мак-Дір зник. Ніякого зеленого «форда» з теннессійськими номерами й причепом. Він знову щез.

Задзеленчав телефон. Тарранс поволі зняв слухавку.

— Мері Еліс, — тихо промовив.

— Вейне, хлопчику! Як ти здогадався?

— Де він?

— Хто? — Теммі захихотіла.

— Мак-Дір, де він?

— Так от, Вейне, ваші хлопці добре чуби погріли, а тоді погналися за диким кролем. Ви зараз навіть близько до нього не добралися. Вибачай вже.

— За останні чотирнадцять годин у нас вже три впізнання.

— Ви б їх гарненько перевірили, Вейне. Мітч десять хвилин тому говорив мені про те, що ніколи не бував у Талахассі. Ніколи не чув ні про яку Окалу. Ніколи не їздив на зеленому «форді» пікапі. Ніколи не віз причеп. Ви, хлопці, повелися. Обвели вас навколо пальця.

Тарранс потер перенісся й поривчасто задихав у слухавку.

— А як там Орландо? — запитала вона. — Може, сходиш до Діснейленду, раз вже приїхав?

— Де він у чорта?

— Вейне, Вейне, заспокойся, любенький. Ти отримаєш документи.

Вейн сів.

— Окей. Коли?

— Ну, ми могли б бути жадібними й наполягати, що маємо спершу отримати решту грошей. О, Вейне, я дзвоню з таксофону, тож не пробуйте відслідкувати дзвінок, добре? А ми не жадібні. Ви отримаєте всі документи впродовж доби. Це якщо все буде добре.

— Де зараз документи?

— Мені доведеться тобі знов подзвонити, хлопчику. Якщо лишатимешся там само, то я дзвонитиму кожні чотири години, поки вже Мітч не скаже, де ті папери. Але Вейне, якщо ти зміниш номер, то я можу й загубити тебе, хлопчику. Тож залишайся.

— Я буду тут. А він усе ще в країні?

— Думаю, що ні. Я впевнена, що вони вже в Мексиці. І брат його іспанською розмовляє, ти ж знаєш?

— Знаю, — Тарранс простягся на ліжку й нишком послав усе до дідька. Нехай вже сидять у тій Мексиці, аби тільки йому документи отримати.

— Залишайся на місці, любий. Поспи. Ти ж, напевне, стомився. Я зателефоную близько п’ятої чи шостої.

Тарранс поставив на нічну тумбочку телефон і задрімав.

Запал поліції щодо облави зовсім згас до вечора суботи, коли у відділок поліції Панама-Сіті-Біч надійшла вже четверта скарга від власників мотелів. Довелося відправити наряд до мотелю «Брейкерс», чий переляканий власник повідомив, що його постояльців залякують озброєні люди. Більший загін послали на берег, і вже скоро вони рискали по мотелях аби знайти тих, хто розшукував Мак-Дірів. Смарагдовий берег стояв на порозі війни.

Людям Девашера було жарко, вони стомилися, і їм довелося працювати поодинці. Вони розбрелися по узбережжю, припинивши рейди до готелів. Тепер сиділи на пластикових стільцях коло басейнів і дивилися, як повз них проходили туристи. Вони лежали на пляжі — хто на сонці, хто ховався в тіні, і уважно придивлялися до відпочивальників.

А коли посутеніло, в темряві переховувалася й чекала ціла армія бандитів, покидьків, бойовиків, юристів. Якщо Мак-Діри надумають тікати, то вони робитимуть це вночі. І на них вже чекала безмовна армія.

Товсті руки Девашера незручно примостилися на поручнях балкона його номера у «Бест Вестерн». Він стояв і дивився, як спорожнів перед ним пляж, а сонце поволі поринало за горизонт. Скляні двері балкона від’їхали в бік, за спиною в нього став Аарон Ріммер. Доповів:

— Ми знайшли Толлара.

Девашер не поворухнувся.

— Де?

— У Мемфісі, переховувався в коханки.

— Він був сам?

— Так. Його знешкоджено. Інсценізували пограбування.

У тридцять дев’ятій кімнаті Рей чи не всоте передивлявся нові паспорти, візи, водійські посвідчення й свідоцтва про народження. На документах Еббі й Мітча світлини були давніші. Там обоє вони були ще темноволосі, і стрижки не короткі, як зараз. Та коли