Ольга Островська - В твоїх руках не страшно, Ольга Островська

У центрі стоять двоє.

На тендітну, мініатюрну жіночу фігурку зі стелі падає промінь сліпучого сонячного світла, роблячи виконану з білого мармуру статую невагомою та повітряною, наче прозорою. Тим темнішим здається чоловік, що стоїть позаду неї. Величезний. Потужний. Страшний та грізний.

Бог смерті Маох обіймає тендітну Богиню життя, ніби захищаючи її своїми руками, своєю темрявою, укриваючи від усіх бід та негараздів.

− Вони... такі прекрасні разом, − зачаровано видихаю я, навіть не усвідомлюючи, як крок за кроком підходжу все ближче до статуй стародавніх богів, захоплено розглядаючи кожну деталь.

− Так, ти маєш рацію. Вони нероздільні і єдині, – чую позаду веселий голос Кахін. – Навіть Мандрівниця визнає, що не бути їй для Темного такою ж ідеальною половинкою та дружиною, як Пресвітла.

Ідеальною половинкою та дружиною? Вони подружня пара? Боги? Я не знала.

Вдивляюсь у мармурові обличчя.

А й справді. Їхня любов одне до одного відчутна у всьому. І в його обіймах, що оберігають, і в тому, як довірливо вона притулилася до нього. В умиротворенні їх рис. Єдині… Про таке кохання можна тільки мріяти.

Відьма оминає мене, наближаючись до статуй. Зупиняється прямо навпроти Пресвітлої, тягнеться до її рук, складених на грудях і несподівано виймає щось із мармурових долонь.

Повертається до мене, показуючи витончену квітку, схожу на тендітну прозору лілію з білого опала, оправленого в золото. Її пелюстки аж переливаються.

− Я заприсяглася Олуфемі власноруч надіти ось цей амулет на шию її прямій спадкоємиці. Дозволь мені виконати мою обітницю, дитя Рінніаль і Бріннейна − вимовляє вона, підходячи до мене.

– Дозволяю, мандрівниця Кахін – шепочу, схиляючи голову. Серце в грудях калатає так, що я сама себе ледве чую.

Золотий ланцюжок опускається мені на шию. Прохолодний амулет лягає на груди. І майже відразу починає нагріватися, миттєво стаючи гарячим. З дещицею остраху, я скидаю руки, боячись торкнутися осяйного каменя, і відчуваючи, як мою свідомість накриває білим туманом.

− Чи ти приймаєш свою спадщину, жрице? – скидає брови стара відьма, уважно спостерігаючи за мною.

− Приймаю, − вимовляють мої губи самі собою рівно за мить до того, як моє тіло починає осідати на підлогу, непритомне.