Лі Бардуго - Дев'ятий дім, Лі Бардуго

«Нестямна, просочена кров’ю, наїжачена магією».

Алекс підозрювала, що на віщуваннях 1854-го щось пішло не так, що Кістяники випадково вбили волоцюгу, якого обрали жертвою. Вона замислювалася, чому духа притягнуло саме до тієї кімнати, чому він знайшов прихисток усередині Норта, чи не було це просто якимось жахливим збігом. Аж ні: ту магію, ту норовливу душу, висмикнуту з тіла й застряглу між життям і смертю, притягнула сила юної дівчини. Її притягнуло до Дейзі.

— Це була дурнувата помилка, — зітхнула Белбалм. — А я заплатила за неї. Ти не зміг умістити в собі ту душу та її лють. Вона взяла твій револьвер. Вона скористалася твоєю рукою, щоб застрелити мене. Я так недовго прожила, і моє життя так просто урвалося!

Норт закрокував туди-сюди, весь час хитаючи головою.

Белбалм відкинулася в кріслі й пхикнула.

— Господи, Берті, як ти міг бути таким тупим? Скільки разів ти проминав мене на вулиці, навіть не удостоївши другим поглядом? Скільки років мені довелося дивитися, як ти тиняєшся Нью-Гейвеном зі своїм гідним Байрона марнославством? Я втратила тіло, тож мені довелося вкрасти нове. — Її голос був спокійний, розмірений, проте Алекс відчувала приховану лють. — Цікаво, Берті, скільки разів ти дивився на Ґледіс, насправді не помічаючи її?

«Такі чуваки ніколи не помічають прислуги». Алекс пригадала, як визирала з вікна Нортового кабінету й бачила Ґледіс, яка в білому капорі прогулювалася серед заростей кизилу. Ні, неправда. Капор був у неї в руці. Це її волосся було біляве, гладеньке й лискуче, наче голова тюленя. Точнісінько, яку Белбалм.

— Бідолашна Ґледіс, — озвалася професорка спираючись підборіддям на руку. — Головою ручаюся, ти помітив би її, якби вона була гарніша.

Тепер Норт витріщався на жінку, на його обличчі заклякло щось середнє між вірою і впертою відмовою вірити.

— Я не була готова помирати. Покинула своє понівечене тіло й захопила її. Вона була перша.

«Перша».

Ґледіс О’Донаг’ю знайшла тіла Дейзі й Норта і з вереском побігла вздовж Чепел-стріт аж до Гай-стріт, де її зупинили правоохоронці. Гай-стріт, де її впіймав розпачливий дух Дейзі. Гай-стріт, де утворився перший нексус і збудували першу гробницю.

— Ви заволоділи тілом Ґледіс? — перепитала Алекс, намагаючись збагнути слова Белбалм.

Норт запхався їй у голову, та лише на мить. Дівчина чула історії про одержимість, переслідування привидами, але нічого схожого... на те, хай би чим це було.

— Боюся, це занадто люб’язне слово для опису того, що я зробила з Ґледіс, — м’яко озвалася жінка. — Знаєш, вона була ірландка. Дуже вперта. Довелося ввірватися в неї точнісінько так само, як та бідолашна душа намагалася проштовхнутися в мене. Це була боротьба. Ти знаєш, що в ірландців існувало табу на вживання слова «ведмідь»? Ніхто точно не знає чому, але, найімовірніше, вони боялися, що саме це слово може викликати чудовисько. Тож вони називали його «кошлатий» або «медоїд». Мені завжди подобалася ця назва. Медоїд. Я з’їла її душу, щоб звільнити місце для своєї. — Вона задоволено клацнула язиком. — Душа була така солоденька.

— Це неможливо, — заперечив Сендоу. — Сірий не може просто захопити чиєсь тіло. Принаймні не назавжди. Плоть старішатиме й помре.

— Розумничок, — похвалила його Белбалм. — Але я була незвичайною дівчиною і стала незвичайною Сірою. Моє нове тіло мусило бути витривалим, і я мала свої методи для досягнення цього. — Вона кинула в бік Алекс ледь помітну пустотливу посмішку. — Ти вже знаєш, що можеш впускати в себе мертвих. Невже ти ніколи не замислювалася, що ти можеш робити з живими?

Слова були важкими й грузнули у свідомості Алекс. Дейзі не просто вбила Ґледіс. Це сталося майже випадково. Вона зжерла душу Ґледіс. І саме ця жорстокість породила нексус. То що ж створило всі інші нексуси? «Моє нове тіло мусило бути витривалим».

Ґледіс була перша. Але не остання.

Алекс підвелася, задкуючи до каміна.

— Ви вбили їх усіх. Усіх тих дівчат. Одну за одною. Ви зжерли їхні душі.

Белбалм коротко кивнула. Мало не вклонилася.

— А тіла залишила. Лушпайки для співробітників похоронних бюро. Це нічим не відрізняється від того, що робиш ти, коли тягнеш Сірого всередину, щоб набратися сили, от тільки ти й уявити собі не можеш поживність живої душі. Вона може підтримувати мене роками. Іноді й довше.

— Чому? — розпачливо запитала Алекс. Це не мало сенсу. — Чому ці дівчата? Чому це місце? Ви могли вирушити куди завгодно, робити що завгодно.

— Неправда. — Усмішка Белбалм сповнилася гіркоти. — У мене було чимало професій. Я змінювала ім’я й ідентичність, створювала тимчасові життя, щоб приховати свою справжню природу. Але я ніколи не бувала у Франції. Ані у своєму старому тілі, ані в цьому. Байдуже, скільки душ я зжерла, щойно намагаюся поїхати звідси, як тіло починає розкладатися.

— Це містечко, — втрутився Сендоу. — Тобі потрібен Нью-Гейвен. Саме тут живе магія.

Белбалм ляснула рукою по бильцю крісла.

— Ця діра.

— Ви не мали права, — кинула Алекс.

— Звичайно, ні. — Белбалм мала майже приголомшений вигляд. — А хіба хлопці з «Черепа і кісток» мали право розрізати того бідолаху? — Жінка скинула підборіддям у бік декана. — А він мав право вбивати Тару?

Сендоу зачудовано смикнувся.

— Ви знали? — здивувалася Алекс. — Її душу ви теж з’їли?

— Я не пес, щоб прибігати, щойно задзвенить обідній дзвоник. Для чого мені було гратися з такою душею, якщо попереду на мене чекав справжній бенкет?

— Ох, — озвався Сендоу, стискаючи пальці. — Розумію. Алекс, вона має на увазі тебе.

Погляд Белбалм став холодним.

— Не будь таким самовдоволеним, Елліоте. Я тут не для того, щоб виправляти твої помилки, я не збираюся марнувати час, переймаючись тим, чи не вибовкаєш ти мої секрети. Ти однаково помреш у цьому кріслі.

— Я так не думаю, Марґеріт. — Сендоу підвівся, на його обличчі закляк такий самий рішучий вираз, що й у ніч ритуалу під місяцем-молодиком, коли чоловік вдивлявся в пекельне полум’я. — «Вечірній дзвін співає про розлуку з померлим днем, над луками вітри сплелись в сумному вальсі...»[79]

Норт відсахнувся. Він кинув розпачливий погляд на Алекс, нестямно хапаючись за стіни, коли став просочуватися крізь книжкову полицю, він боровся проти вигнання, попри те що від смертельних слів його охопив жах.

— Норте! — вигукнула