Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

Наш декан гаваріт, Што в учьобє ужасна картіна! Ми на ета плюйом, Панімаєм ми то, Што і сам он бальшая дубіна!

Збирали збори факультету, співака «пісочили», поки йому не терпла дупа, проте покарати, як того хотілося і як лобуряка таки заслужив, не могли. Бо хіба Мар’яна в армію відправиш, якщо він уже відслужив свої три роки у морфлоті? Як стипендію забереш, коли він її й так не заробив? Як батькам напишеш, якщо в нього лише бабуся, але й та така відьма колгоспна, що коли одного разу її усе ж викликали, щоб впливала хоч якось на шаленого внука, — стара влетіла в деканат, як на мітлі, й там каменя на камені не залишила? Тоді раптом і з’ясувалося, що Мар’ян, як і біблійний Адам зі студентської пісні, час від часу ночами розвантажує вагони на залізниці та постійно підпрацьовує на м’ясокомбінаті в забійному цеху, тож себе сам утримує ще й допомагає бабусі й малим братові та сестрі, котрих забрав з інтернату, коли повернувся армії, бо мати півтора року тому померла. Допомагає неабиякими грішми на одяг, взуття, харчі, дрова на зиму. Навіть план у сільраді вибрав і фундамент ударив для новобудови, бо стара хата вже валиться: стелю стовпами мусили підпирати, щоб на голову не впала.

Час від часу в інституті бачу Сивого Ректора й здалеку з ним вітаюся. Він завжди ввічливо відповідає, минає мене, а тоді, наче щось пригадавши, гукає:

— Оля! Твоя «п’ятірка»? Ти знову «п’ятірку» загубила!

Я червонію з голови до п’ят: Сивий Ректор добре пам’ятає мою істерику під час вступних екзаменів, і мені дуже соромно й за перший випадок, і за другий. А якось із Анелею Шуткою наприкінці перерви біжимо з ліверними пиріжками в руках мало не для всієї групи. Продавчиня обмотала вузькою паперовою стрічкою по двадцять куплених нами пиріжків, і я несу свою порцію в обох руках, щоб не розсипати. Анеля ж притиснула пиріжки до грудей, дарма, що масні, й напихається на ходу вже другим чи й третім. Пиріжки з ліверною начинкою, коли гарячі, дуже смачні, та ще й дешеві: всього чотири копійки штука — якраз для голодних (тому що майже завжди порожні кишені) студентських шлунків. На першому курсі ми тими пиріжками з лівером об’їдалися щодня, тим більше що кіоск, куди їх завозили, був поруч із педінститутом. Правда, щоперерви там вишиковувалися такі черги! Але наша група вдавалася до хитрощів. За п’ять хвилин до дзвінка Шутка починала закочувати очі під лоба. Побачивши таку сцену, дівчата навперебій гукали викладачеві, що в неї ось-ось почнеться епілептичний напад, і кричали вже до мене:

— Веди чимдуж її за двері! Тягни на свіже повітря!

— О, вже піна з рота показується!

— Забирай її на вулицю!

— Швидше!

Ніякої епілепсії в Анелі й близько не було, проте жодного разу ніхто з викладачів не посмів перешкодити її терміновій евакуації на інститутське подвір’я. Думаю, наша затія не викликала підозри ще й тому, що виводила Анелю я — найсумлінніша студентка, а не хтось із відомих «сачкунів» і ледацюг.

Пиріжками з лівером я смакувала до того дня, поки в приміському поїзді від студентів медінституту ненароком не почула анекдот про начинку для цих кулінарних шедеврів. Хлопці завели мову про ковбасу, й один притишеним голосом узявся розповідати небезпечний для тих часів анекдот про те, що коли Брежнєв їздив у США, там президент цієї країни пригощав його дуже смачною ковбасою, зробленою аж із шести видів м’яса. Капіталістичний делікатес радянському очільникові дуже сподобався, тож коли «дорогий Леонід Ілліч» повернувся з Америки, негайно скликав керівників харчової промисловості й почав їм дорікати, що прокляті імперіалісти знову нас перегнали. За кордоном, мовляв, існує ковбаса з шести інгредієнтів, а у нас лише з двох: м’яса і туалетного паперу. Та раптом піднявся директор одного ковбасного заводу й почав запевняти, що шестискладова ковбаса в СРСР існувала ще тоді, коли США про неї уяви не мали.

— Як така ковбаса називається? — репетує Брежнєв.

— Ліверна, — спокійнісінько відповідає директор.

— Звідки ж у ній аж шість складників? — несамовитіє генеральний секретар.

— Перелічую: вухо, горло, ніс, сиська, писька, хвіст!

Ця інформація відбила в мене смак до пиріжків з лівером остаточно.

Так ось: несемо ми гарячі пиріжки в аудиторію, а назустріч — Сивий Ректор. Як завжди, впізнав мене, посміхнувся. Зараз, думаю, знову про мою загублену «п’ятірку» поведе мову — буде наша група мати тиждень з чого сміятися. Аж — ні.

— Дівчата, — бажає нам приємного апетиту, — смачного!

— А вам що до того? — відповідає, як у неї в селі прийнято, грубим жартом Шутка.

— Анелю, це ж Ректор! — мало не кидаюся на подругу з кулаками.

Тільки Шутка — це Шутка: світогляд, як у равлика.

— А хоч би й директор!

Через Анелину діалектну лексику, якої вона так і не змогла позбутися до самого закінчення інституту, та її дрімучу необізнаність із, здавалося б, загальновідомими елементарними поняттями, казуси виникали мало не на кожному кроці. Коли в херсонських степах у студзагоні Шутка опинилася на самому верху фури, бо ми подавали дівчині здоровезні смугасті кавуни з рук у руки з величезної купи на полі, шофер заявив, що машина вже рушає, тому нехай наша студентка зіскакує додолу. Анеля глянула вниз, зрозуміла, що для її коротких ніжок аж надто високо, сіла на борт і заголосила:

— Я ся бою! Я ся бою!

Бідний водій не на жарт перелякався, що з дівчиною щось сталося: покалічилася чи раптом захворіла. А ми реготали до сліз, адже прекрасно розуміли, що злізти з машини вона просто боїться.

Мала проблеми Анеля й у тому помешканні, де ми, студзагонівці, гуртом жили. Новобудова була нова й велика, власне, за призначенням — прекрасна хата для бажаних у степовому краю багатодітних переселенців. Щоправда, до половини шиб вікна в ній знадвору були захищені красивою кованою