Андрій Анатолійович Кокотюха - Вогняна зима

Очі знову зволожніли.

Не знаючи ще до кінця, для чого це робить, Птаха, скрадаючись, рушив слідом за беркутом. Покрутив головою, перевіряючи, де тут ще може бути ворог та скільки його. Ковзнувши поглядом уздовж стіни, угледів зелений пластмасовий ящик із-під скляних пляшок.

Від нього тягнувся кривавий слід.

Мабуть, коли почався наступ і ворог став відходити звідси, якийсь загін приволік сюди пляшки з «коктейлями Молотова», аби закріпитися на рубежі. Потім зухвальців дістали кулі, живі відтягнули уражених. Ящик лишили, бо не до нього. Хіба відігнали контратаку нападників — бо він стояв майже порожній.

Лише дві пляшки, приготовані до бою.

Ганчірки стирчали зі щільно закритих горлечок.

Витерши очі, Птаха нахилився, узяв одну. Відчув тремтіння в руці, тож другу залишив. Із лівої, змокрілої, точно випаде. Хоч витер об штани, та долоня відразу ж наново вкрилася липким зрадницьким потом.

Беркут віддалявся, розслаблено тримаючи автомат дулом униз. Він ішов із відчуттям добре виконаної роботи.

Знову ці зрадницькі сльози.

Птаха старанно витер очі, розвозячи по щоках бруд і кіптяву. Він знав, що робить. Його ніхто й ніщо не могло стримати. Усе одно назад не бігтиме. Стукнуло: Щербань, його треба витягнути, і хода враз уповільнилася. Та, озирнувшись на лежачого й помітивши ворушіння, Птаха одними губами промовив:

— Зараз. Я зараз.

Зрадницькі сльози, інакше не назвеш.

Світ довкола стріляв, гуркотів, палав, кричав, стогнав.

Ніхто нічим не керував. Нікому ні до чого вже не було діла.

Птаха прискорився. Від беркута з автоматом його відділяло зо три десятки метрів, і він далі не помічав за собою людину.

Змокріла долоня, тепер — права. Запросто міг пустити скляну бомбу собі під ноги. Тож, переклавши в ліву руку, старанно, насухо, витер долоню об стегно, струснув для певності, стиснув довгасте горлечко — пляшка виявилася винною.

Ураз зупинившись, беркут глянув направо. Підніс автомат, готуючись до бою.

— Е! — вирвалося в Птахи. — Ти! Стій!

Боєць обернувся. Обличчя закрите склом на шоломі, тому виразу не бачив. Лише міг здогадатися — беркутівець здивувався і зараз приймає рішення. Навчені вояки роблять це за лічені секунди.

Часу в Птахи не лишалося.

— Стій! — вигукнув знову, швидкими зграбними кроками скорочуючи відстань між ними. — Назад! НАЗАД!

Автомат зметнувся вгору.

Птаха замахнувся.

Беркут повівся так, як підказують інстинкти будь-якій живій істоті, навіть якщо та має очевидну перевагу над тим, хто погрожує. Він сіпнувся вбік, дуло змістилося з ним разом, уже гляділо повз Богдана.

— ГОРИ! ВОГНЕМ ГОРИ, СУКА! — заволав Птаха, підбадьорюючи себе й ніби виганяючи залишки липкого страху.

Його тіпало.

Перед очима пливло від сліз.

Та рука немов жила окремим життям.

Кидок.

Беркут саме нагинався, ухиляючись від пущеної пляшки, і вона влучила в твердий шолом.

Птаха не бачив, що саме розбило скло. Але наступної миті автоматника охопив вогонь.

Він загорлав, закрутився на місці, нагнувся й впав, з криком почав кататися по землі, намагаючись збити полум’я. Автомат випав, валявся поруч, і ворожа зброя Богдана Пташука зовсім не цікавила.

— ГОРИ! — крикнув знову, судомно витираючи об штани вже обидві руки.

А тоді позадкував — назустріч сунули інші чорні постаті.

Боляче вжалило ногу. Він упав на коліно, й це врятувало: наступна куля пролетіла над головою.

Птаха завалився на бік, звиваючись, поповз під стіну.

З-за рогу раптом полетіли пляшки, розбиваючись просто перед нападниками й стримуючи наступ. Це прорвалася, наспіла допомога з Майдану.

Птаха таки доліз до жовтої стіни, притулився до неї спиною і вже не стежив, як повсталі відганяли беркутівців далі, а ті відступали, навіть не відстрілюючись. Так само не бачив, як хтось почав тушити підпаленого ним убивцю. Він нічого не міг бачити.

Дав нарешті волю сльозам.

І не соромився їх.