Андрій Анатолійович Кокотюха - Вогняна зима

Тримаючи автомат напереваги й контролюючи свою сторону вулиці, він рушив далі. Обігнувши барикаду з правого боку, пірнув у димову завісу й виринув, опинившись перед жовтим півколом будівлі Жовтневого палацу.

Неподалік уже розташувалося кілька бійців, водячи перед собою стволами й тримаючи периметр згори.

Чорний дим над Майданом.

Коновал махнув рукою одному з бійців, котрий озирнувся на рух позад себе. Той жестом відповів, і він пройшов ще вперед, обігнувши фасад будівлі. Жодних планів, просто збирався зайти з протилежного боку, щоб вибрати кращий для себе сектор обстрілу.

Прямо на нього вийшли двоє.

З одним саморобним щитом.

Лиця вкриті кіптявою — справжні чорти. Таких він набачився місяць тому на Грушевського.

Один, вищий, зробив у бік Коновала різкий рух. Чи здалося, не має значення. Витягнута вперед рука означає агресію.

Провокацію.

Коновал вистрілив.

З такої близької відстані промазати неможливо.

Вищий хитнувся й упав. Менший, з вигляду слабший, спробував утримати товариша, пускаючи при цьому свій благенький щит.

Коновал прицілився.

Зовсім поруч у стіну вп’ялася куля, і він, ще не зрозумівши, хто й звідки палить, сіпнувся, відступаючи з можливої лінії вогню та на мить відволікшись від своїх мішеней. Коли розвернувся, готуючись стріляти далі, на землі вже лежали обидва. Мабуть, друга куля дістала меншого — той лежав лицем униз, розметавши руки.

Підступив.

Копнув носаком для певності.

Він завмер, принишк, боячись поворухнутися.

Довкола не існувало нічого. Ані диму, ані криків, ані пострілів та вибухів, ані безперервних закликів зі сцени. Були тільки автоматне дуло, яке дивилося на нього, та Ігор Щербань, котрий в останню секунду штовхнув плечем, виходячи з-під щита й ставши під постріл сам.

Тоді впав, здавлено скрикнувши.

А потім не знати звідки взята сила спершу підбила Птасі ноги під колінами, змушуючи вклонитися кулі. Далі — повалила поруч із товаришем, притисла до асфальту міцно. І всі звуки довкола затихли. Богдан ніби опинився в невагомій порожнечі, між двох світів.

У чистилищі.

Так, здається, це називається.

Почав згадувати молитву, та в голові все перемішалося. А потому, як беркут копнув удруге й, судячи з рухів, почав віддалятися, Птаха обережно розплющив очі. Повернувся в наповнений мішаниною звуків світ. І відразу почув той, найважливіший, головний та рятівний зараз для себе.

Стогін.

Поруч, на землі, у крові, Ігор тихо стогнав, і Птасі стало страшно — беркут може почути, повернеться й доб’є обох. Навіть ворухнувся, без великої надії пробуючи дотягнутися й прикрити долонею рот пораненого. Немов уловивши його думки, Щербань притих, і Птаху знову охопила паніка: усе, замовк, помер. Затамувавши подих, обережно торкнувся закопченої щоки товариша.

Хто його знає.

Живий. Не живий.

Живий!

Але від того, що Ігор, стікаючи кров’ю, уривчасто дихав, легше не стало. Птаха бачив, як несли закривавлені тіла, і не всі, далеко не всі з них лишилися серед живих. Людей у центрі Києва безкарно вбивали третій день. Чи третій місяць, не знаєш, як рахувати. Менше смертей, більше смертей — назад дороги не мав ніхто, невидима червона лінія стала помітною, вона збагрянилася людською кров’ю.

Гірше вже не буде.

Не може бути дві наглі смерті гірше, ніж одна.

А за десятьма плачуть, як за одним.

Птаха далі боявся. Живі бояться помирати.

Але обережно, намагаючись не робити різких рухів, звівся спершу на чотири, потім — на рівні.

Очі погано бачили. Темна постать беркута розпливалася, і Птаха протер вологі очі. Рука змокріла. Волога, яка котилася по щоках із очей, була чорною.

Сльози.

Чи від ядучого диму від палаючих шин — чи від того, що поруч стікає кров’ю той, хто врятував йому життя.

Десь із правої сторони, знизу, з вулиці рвонула граната. Долинули крики у відповідь,