Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

— Ні.

— Витри кров із підлоги. Віднеси тіло до ставка та викинь. Зроби так, щоб усі подумали, що вона сама втопилася, коли тіло знайдуть. А якщо не знайдуть — то на краще. Лише гляди, Яне! Щоби жодна жива душа не провідала про це. Інакше, перш ніж мене повісять за це вбивство, я сам, особисто, шкуру з тебе живого здеру. Пам’ятай про це!

Кліщ улесливо вклонився, а пан Матвій, не удостоївши поглядом ані слугу, ані тіло Орисі, вийшов з опочивальні.

Янко знову замкнув двері. «Отже, він не подумав на мене!» — полегшено прошепотів він. Але потім Кліщ знову замислився: «Ні! Він здогадається. Він же розумний і хитрий, як сам диявол. Зараз я винесу тіло цієї нещасної, а потім він уб’є мене». Янко заходив кімнатою, щось обмірковуючи. «Треба тікати!» — промайнуло в нього в голові. Він кинув погляд на мертву дівчину. «Наче заснула! Бідолаха», — з жалем подумав Кліщ.

Він почав акуратно ритися у скрині, шукаючи що-небудь, чим можна загорнути голову покійниці, щоби не капала кров. Копирсаючи в чужих речах, Янко знайшов невеликий гаманець з грошима і, трохи подумавши, сунув його собі в кишеню. Потім він узяв сорочку Орисі й загорнув мертвій дівчині голову, потім узяв ще одну й ретельно витер кров із підлоги. Килим у цьому місці не лежав, інакше Кліщу складно було би приховати сліди злочину свого пана. Відчинивши вікно, він обережно виглянув. Але нікого поблизу не було, небо затягло хмарами, і було так темно, хоч в око стрель. Кліщ поклав тіло дівчини на підвіконня, а потім вибрався через вікно і стягнув його вниз. Швидко добіг до насипу з частоколом і озирнувся — але навколо не було жодної душі. Янко поклав тіло в тіні стіни й потрусив за драбиною. Йому не вперше було перебиратися через частокіл, виконуючи таємні доручення свого пана, тому Янко мав у цій справі відмінну вправність і відповідну драбину. Він обережно крався, побоюючись, що гайдуки Клесінського можуть помітити його — вони ж несли варту вночі. Або хтось із челяді побачить, як він шастає в пітьмі. Утім, його так ніхто й не помітив. Перебравшись по драбині через частокіл, старий негідник перекинув тіло через плече, спритно здолав за допомогою тієї самої драбини рів і, озираючись навсібіч, швидко побіг у непроглядній пітьмі до саду.

За частоколом дув сильний вітер, гілля яблунь та вишень скрипіло і гнулося. «А раптом вона зараз оживе і придушить мене!» — з жахом подумав старий боягуз. Від цієї безглуздої, забобонної думки Янку стало моторошно, і він щодуху побіг до ставка. Десь у далечині завив вовк. Кліщ навіть заверещав із жаху і впустив тіло дівчини. «Та що ж я несу цю нещасну, наче мішок! Господи! Бідолашна дівчинка! За що їй це? Упокій, Господи, її грішну душу», — подумав Кліщ, ледь не клацаючи зубами зо страху. Він із повагою підняв тіло дівчини на руки й поніс до ставка. Вітер розігнав хмари, і через них проглянув місяць, розсіявши морок, що наче клубився навколо, і освітив водну гладь ставка. Старий негідник ще більше заспішив — у місячному сяйві його могли помітити з частоколу.

Підійшовши до самого берега, Янко зупинився. Йому стало нестерпно шкода нещасну панночку, яка так безглуздо загинула, і тепер її тіло буде просто викинуто без християнського поховання. І так само нестерпно йому стало шкода себе самого. «Господи, прости мені!» — прошепотів Кліщ і ступив у воду, щоби закинути тіло подалі у ставок. Зі страшним сплеском тіло Орисі впало у воду.

Кліщ зітхнув, перехрестився й покинув Волховиці назавжди.

А пан Матвій тим часом сидів у головній залі і, не відриваючись, дивився на вогонь у каміні. Він згадував той вечір, як уперше побачив Орисю, коли в її великих очах відбилися й затанцювали язички полум’я. Його душили сльози, але він щосили стримував їх. «Що я накоїв? — думав Матвій. — Вона не дісталася нікому — ні мені, ні братові! Лише могильним хробакам!» Запізніле каяття накрило Клесінського — та лише мертвих не повернеш. У його пам’яті спливали спогади того, як він сидів поруч з Орисею біля каміна, як учив її їздити верхи, як танцював у гостях, як сварився і силою цілував. Сотні дрібниць і подробиць. «Що ж я накоїв?! Я ж убив не лише її, а й дитину! Господи!» — гірко думав старий шляхтич.

— Пане полковнику! — голос Кшисі змусив його здригнутися. — Панночка зачинилася в себе в кімнаті й не відкликається, не відчиняє. Що робити?

Клесінський подивився на служницю, потім піднявся й пішов до дверей опочивальні Орисі. Кшися ішла слідом і боялася сказати про те, що панночка замкнулася в себе після того, як її відвідав отець Сергій. Подумавши, Кшися вирішила промовчати про це — пану ні до чого це знати! І правильно вчинила — цим вона урятувала життя доброму та чесному священику.

Клесінський постукав у двері й покликав: «Орисю, відчини! Ми всі турбуємося про тебе!» — природно, що відповіді не було. Тоді він наказав: «Гукай челядь, нехай ламають двері! Може, їй зле стало!»

Пан Матвій боявся видати себе, тому дуже ретельно грав свою роль.

Коли двері зламали, то всі побачили порожню кімнату з розчиненим вікном, у яке вривався холодний осінній вітер, хитаючи й задуваючи полум’я свічок. Кшися із жахом дивилася навколо — нічого не зникло, усі речі були на своїх місцях, не було тільки її панни. Клесінський наказав усім челядникам і гайдукам обшукати маєток, сад і ближній ліс. Люди, узявши ліхтарі, прочісували всі околиці майже до ранку, але так нічого й не виявили. Жодного сліду. Молода панна немов у воду канула!

А вранці чимале здивування челяді викликало таємниче зникнення Кліща. Старий слуга безслідно зник того самого дня, що й панночка. Матвій усе зрозумів. «Ця собака таки полегшила свою совість! — розлючено думав він. — Прибравши тіло, він утік. Ну що ж! Може, воно й на краще для нього. Він дорого заплатив би мені за цю зраду! Через його поганого язика я втратив її!»

Тіло Орисі виловили зі ставка лише за