Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

— Ну відправив на смерть, і що? — холодно відповів він. — Якщо не я, то який-небудь спритний ляшок зніс би твоєму люб’язному його порожню голову. А так він помер, як герой. Та ти сама винна в його смерті! Ти знехтувала моїм коханням, а я звик отримувати бажане. Якби ти відразу погодилася стати моєю — не було би всього цього. Ти штовхнула мене на цей злочин! Тож мій гріх і на тобі! І кінчай голосити — мертвого не повернеш, та і яка там у вас любов була, щоби тужити за цим...

Дівчина гнівно перебила його:

— Чорна твоя душа! Чорне твоє серце! І Бога ти не боїшся, якщо тобі вистачає совісті звинувачувати мене в тому, що ти — братовбивця! Ти відняв у мене щастя всього мого життя! Ти відняв у моєї дитини батька! — сльози навернулися на очі Орисі. — Якби ти лише знав, як сильно я тебе ненавиджу. Хай ліпше батько прокляне мене за мою ганьбу, але я жодного дня не залишуся тут. Найкраще бути останньою жебрачкою, ніж...

— Думаєш, що ти ось так просто зараз візьмеш та підеш звідси? — глузливо обірвав дівчину Клесінський.

— Так, піду! І не смій мені перешкоджати! Ночуватиму в придорожній канаві, ніж проведу ще одну ніч під одним дахом із тобою. Ненавиджу тебе! — важко дихаючи, викрикнула Орися.

Матвій спохмурнів.

— Ти нікуди звідси не вийдеш, окрім як у храм на вінчання, — жорстко промовив він, єхидно дивлячись на молоду жінку.

Орися зрозуміла, що зробила дурість — їй треба було щосили стриматися і приховати свій гнів. Тепер він посадить її під замок з усіма наслідками. Але молода жінка вирішила боротися до останнього.

— Отже, тобі доведеться мене силою тягти до вінця, а в церкві я всім розповім, що ти — братовбивця!

У гніві Клесінський схопив Орисю за зап’ясток і загрозливо прошипів:

— Тільки спробуй розкрити рота, дівчисько, і ти пошкодуєш, що на світ народилася!

Зазвичай покірлива Орися раптово з несподіваною хоробрістю й силою дала Матвієві дзвінкого ляпаса.

— Не смій торкатися мене! Мені огидно навіть бачити тебе, не те, що терпіти твої дотики, братовбивця! — прокричала вона.

Через приниження, що дістав ляпаса, від усвідомлення того, що дівчині усе відомо й тепер вона люто ненавидить його, Клесінський зовсім з глузду з’їхав. Він схопив і безжалісно стиснув горло Орисі. У її широко розкритих темних очах Матвій побачив своє спотворене гнівом обличчя. Він різко відштовхнув від себе дівчину, щоби більше не заподіяти їй болю. Але не розрахував свої сили і сталося непоправне: тендітна Орися, слабка після хвороби, не змогла втриматися на ногах і, відлетівши до викладеної кахлями печі, сильно вдарилася головою об кут.

Із жахом Матвій побачив, як вона сповзла на підлогу, а з-під її голови повільно розпливається темною плямою кров.

Клесінський кинувся до коханої й підняв її. Але марно. Життя залишало Орисю. Вона нагадала йому ту лілію, яку він ще маленьким багато років тому зірвав потайки від матері, бо вона суворо забороняла йому рвати лілії у ставку. Зірвана лілія тоді мляво поникла в його дитячій долоні. Так само, як зараз згасала на його руках Орися.

— Орисенько... — голос Матвія обірвався. Він торкнувся її щоки, але навіть зараз вона здригнулася від його дотику і спробувала відсунутися.

— Будь... же ти... проклятий... — слабким, переривчастим голосом прошепотіла дівчина.

Погляд широко розкритих очей Орисі став бездумним. Губи дівчини, зробивши останній у її житті видих, залишилися напіввідкритими, немов для поцілунку, а очі, що завжди лагідно дивилися на навколишній світ, заплющилися. Навіки.

До Матвія лише тепер дійшло, що він накоїв. Він не зронив жодної сльозинки за своєю першою, коханою дружиною, а тепер уперше за все життя на його очах виступили сльози. Чоловік відвів погляд від обличчя мертвої дівчини й зустрівся поглядом з Янком, який, виявляється, усе бачив та чув.

Кліщ, замкнувши за собою двері, переминався з ноги на ногу біля порога. На обличчі старого слуги не відбивалося ані жаху, ані презирства до свого пана-вбивці, ані жалю до нещасної дівчині. Кліщ посилено приховав усі свої почуття, зобразивши лише віддане бажання прислужитися своєму панові. Янко бачив, як приходив священик, і його стривожив цей візит. Він хотів було підслухати біля дверей, про що той говоритиме з панною, але в коридорі походжала Кшися, щоби потім проводити попа. А коли вони пішли, Янко безуспішно нишпорив біля дверей молодої господині, але звідти не долинало жодного звуку. Проте коли туди ввійшов Клесінський, то Кліщ усе чув. Він зрозумів, що отець Сергій вирішив полегшити свою совість. І тепер Янко вжахнувся, адже зрозумів, що Клесінський неодмінно вб’є його за те, що він проговорився священику.

— Що далі накажеш, пане? — тихо запитав слуга, насторожено стежачи за своїм хазяїном. — Треба приховати це.

«Може, він не подумає на мене? Хоча на що я сподіваюся? Якщо він не зрозумів цього тепер, то зрозуміє після. І тоді я загинув!» — налякано думав Кліщ.

Але Клесінський мовчав. Востаннє, не відриваючись, він дивився на милі риси тієї, яку так шалено кохав, про яку так мріяв і заради володіння якою вчинив Каїнів гріх. Більше ніколи вона не всміхнеться, не пройде повз нього, не заговорить із ним, не сяде поруч. Ніколи більше Матвій не зможе милуватися нею, не торкнеться її. А ще вона чекала дитину... Нехай і не від нього, але це дитя було її частинкою, її продовженням у цьому світі! Отже, це дитя не менш цінне для нього, ніж його мати! Матвій обережно притиснув ще тепле тіло до себе. З кожною хвилиною він дедалі гостріше усвідомлював свою втрату. Однак треба було приймати якесь рішення, приховувати сліди свого чергового злочину. Тому чоловік обережно поклав тіло Орисі на підлогу. Голос Клесінського був холодний і спокійний — він уже опанував себе.

— Біля дверей нікого не було? Нас ніхто не чув або не