Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

— Твій батько ні в чому не винен перед тобою! — зітхнувши, сказав священик. — Винуватець твого горя — зовсім інша людина. Це пан Клесінський винен у загибелі пана Тимофія. Під Пилявцями він скористався тим, що, втікаючи від погоні, вони залишилися удвох, Клесінський оглушив його й віддав у руки жорстокого князя Вишневецького, який і вбив пана Тимофія. Янко Кліщ сповідався мені й покаявся в тому, що за велінням свого пана допомагав йому в цьому чорному ділі. Пан Матвій прирік свого брата на смерть лише задля того, щоби безперешкодно одружитися з тобою.

Орися ошелешено подивилася на священика — його слова насилу доходили до неї.

— Що ти таке кажеш, отче? Пан Матвій не міг відправити на смерть рідного брата! Він любив Тимофія і...

— Зараз я здійснюю тяжкий гріх, порушуючи таємницю сповіді, — перебив її отець Сергій. — Але не можу змовчати, нехай мене навіть і позбавлять сану! Це правда — пан Матвій не зміг сам убити свого брата. Він убив його коня, але на самого пана Тимофія в нього не піднялася рука. Тому він передав брата в руки князя, і за його наказом твого нареченого замучили. А тебе він підло обдурив, аби схилити до цього шлюбу. Сумніваюся, що він сказав тобі правду. Найімовірніше, тебе вже ніхто не шукає. Якби це було дійсно так, то твій батько давно би знайшов тебе. Ти виходиш заміж за вбивцю свого нареченого! Ти хоч усвідомлюєш те, що я тобі кажу, Орисю? — запитав священик, з переляком спостерігаючи за реакцією дівчини.

Орися немов скам’яніла. Вона мовчала, дивлячись прямо перед собою, її очі стали ніби ще більші й темніші, а рука її так міцно стиснула шаблю, що кісточки пальців побіліли.

— Дитино! — покликав її священик, наляканий її виглядом.

— Іди, отче. Залиш мене саму, — глухим голосом відповіла дівчина.

— Але... — почав було отець Сергій.

— Іди! Ти правильно зробив, що сказав мені все це. Я вдячна тобі. А зараз дай мені побути одній.

Священик підвівся та пішов до дверей — нічого іншого йому не залишалося. Біля порога він озирнувся — дівчина й далі сиділа, міцно стискаючи шаблю. Батюшці стало страшно — що вона задумала?

— Орисю, не смій здійснити тяжкий гріх! Є Вищий Суддя, Він віддасть кожному по справах його... — почав священик.

Орися повернула в його бік голову, очі її спалахнули гнівом, і вона зі злістю майже прошипіла:

— Іди геть!

Отець Сергій здригнувся, а потім у сум’ятті вийшов із кімнати. Він уже шкодував про те, що зробив. Але в душі усвідомлював, що так буде найкраще — ця нещасна має знати правду.

Орися сиділа, не рухаючись. Одкровення священика так подіяло на її змучену душу, спричинило такий шок, що вона навіть заплакати не змогла. Думки її крутилися навколо щойно почутої страшної правди. Що їй тепер робити? Якась незрозуміла порожнеча поступово заповнювала її свідомість. Думки збивалися, плуталися і знову поверталися до почутого: «Пан Матвій прирік Тимофія на смерть, видавши полякам».

Уже зовсім стемніло, коли Орися піднялася зі свого крісла, у якому просиділа, не рухаючись, кілька годин. Дівчина оглянула кімнату, пройшлася на затерплих від довгого сидіння ногах. «Ненави­джу! — прошепотіла Орися. — Ненавиджу цей проклятий будинок! Цю підлу людину! Не хочу тут залишатися! Ні хвилини не залишуся! Піду просто зараз! Однаково — куди, але піду!»

Тут у двері постукали і, не питаючи дозволу, до кімнати зайшов пан Матвій. Побачивши його, Орися так страшно глянула на чоловіка, що Клесінський жахнувся.

— Чому ти сидиш тут одна, у темряві? Орисенько, не можна так. Ти вже на тінь стала схожою. Не муч так себе, — ласкаво заговорив він, поставивши свічник із палаючими свічками на столик і наближаючись до дівчини.

— Не підходь до мене! — прошипіла Орися. — Не підходь, убивце! Це ти вбив Тимофія! Не смій відпиратися. Я тепер усе знаю.

Матвій оторопіло подивився на дівчину, але опанував себе і знову ласкаво заговорив:

— Орисенько! Ну що ти таке кажеш? Бог мені свідок — мій брат був мені дорогий. Для мене його смерть — страшна втрата!

— Воно й видно! Який же ти негідник! Ти брешеш мені просто в очі. Ти вбив Тимофія. Ти підло зрадив його. Ти віддав його князю Вишневецькому. Тому, кого прозвали Скаженим Яремою за жорстокість. За його наказом поляки замучили Тимофія. Чи не так? А мені ти збрехав! І все заради своєї хіті. Убивця! — промовила Орися, важко дихаючи і тремтячи всім тілом.

Матвій зрозумів, що дівчині звідкись стало все відомо. «Невже цей пес проговорився? — гнівно подумав він. — Та ні! Кліщ — рідкісний боягуз і добре знає, що я з ним зроблю, якщо він розкриє рота. Отже, був випадковий свідок! Але хто? І як він міг повідомити їй, якщо вона нікуди не виходить?»

— Хто сказав тобі всю цю жахливу брехню? У кого вистачило нахабства так оббрехати мене перед тобою? Навіщо ти слухаєш брехунів? — обурено запитав Матвій, розраховуючи, що розгнівана Орися, не подумавши, розповість йому все.

— Той, у кого вистачило честі й хоробрості розповісти мені правду, — відповіла молода жінка, зміркувавши, що за свою правдивість священик може тепер поплатитися життям. — Ти ніколи не дізнаєшся його ім’я. Якщо в тебе вистачило жорстокості приректи брата на мученицьку смерть, то не забракне, щоби вбити невинну людину. Ненавиджу тебе! Навіть і не мрій про те, що я стану твоєю дружиною! Я ліпше повією буду, ніж піду з тобою під вінець! — з такою страшною ненавистю в голосі сказала Орися, що Матвій сказився від її слів.

«Та врешті-решт, що в Тимофієві було таке, що вона так побивається за ним і чіпляється за пам’ять про нього?» — зі злістю подумав Клесінський.