Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

тиждень. Янко спритно провернув своє чорне діло — жодна жива душа не провідала про те, що насправді сталося з дівчиною. Тіло, що стільки часу пролежало у воді, потворно розпухло, тож його змогли впізнати тільки за яскраво-синьою сукнею, тією самою, яку дівчина вдягла першого дня після свого приїзду в маєток.

Клесінський, що прийшов подивитися на страшну знахідку, жахнувся. Він чимало трупів побачив за своє життя, але вигляд спотвореного тліном тіла коханої жінки змусив його затремтіти. Невідоме досі його кам’яному серцю відчуття смертельного страху потрясло душу. Мимоволі згадалися йому останні слова нещасної: «Будь же ти проклятий!» Однак треба було тримати себе в руках, аби не видати. Погляд Матвія впав на опухлий зап’ясток тіла, і він помітив на ньому браслет — з ним Орися ніколи не розлучалася. Матвій наказав слугам зняти його. Він хотів забрати браслет собі на пам’ять.

Усі вирішили, що Орися втопилася з горя, і отець Сергій нізащо не погоджувався її відспівувати. Сердешний батюшка почувався винним. Адже це він сказав дівчині правду! Вочевидь, розум Орисі не витримав усього цього, і вона вирішила погубити свою безсмертну душу. Нещасному священику й на думку не спало, що дівчину вбили. Утім, незважаючи на всю свою жалість до покійниці, отець Сергій не міг порушити церковний канон. Досить! Він уже й так накоїв чимало лиха тим, що переступив через свої обов’язки.

А челядь дивувалася тому, як панні вдалося перебратися через частокіл, а потім через рів, щоб утопитися. Як тендітна дівчина могла це зробити сама? Може, її Кліщ убив? Але за що? І чому тоді її тіло плавало у ставку, коли він міг його закопати? Який зв’язок між старим слугою, що зник, і молодою панною, яка наклала на себе руки? Може, Кліщ допоміг їй непомітно вибратися з маєтку, а коли побачив, що панна втопилася, то злякався покарання та втік? Люди висловлювали різні версії, але нікому з них і на думку не спало, що вбивцею може бути сам пан Клесінський.

Ця смерть, оповита таємницею, породила безліч забобонних страхів. Наймерзеннішим було те, що селяни, зазвичай тихі та забиті, мало не бунт здійняли, коли дізналися, що пан Клесінський збирається поховати самогубцю на парафіяльному цвинтарі, поруч із чесними християнами.

Пан Матвій розпорядився жорстоко розігнати натовп. Однак не ризикнув наполягти на своєму, щоби не порушити зайвих пересудів, і наказав поховати Орисю за огорожею цвинтаря, у неосвяченій землі. Тіло просто закопали без труни, обличчям униз, навіть не позначили місця поховання. Вважалося, що так самогубця не зможе піднятися з могили. А якщо і спробує, то ритиме землю не вгору, а вниз і ніколи не зможе вибратися на світ Божий.

А на початку листопада до Волховиць несподівано приїхав пан Голуб. Старий Федір змучився із туги й невідомості про долю дочки — ні від неї, ні від Тимофія не було звісток. Тому старий батько зважився розшукати Тимофія, щоби побачити доньку, яка, найімовірніше, була з ним. Федір вивідав у Агафії, де саме розташований маєток його майбутнього зятя, і ризикнув вирушити в дорогу.

Клесінський прийняв Голуба холодно. Дивлячись в очі старому батькові, пан Матвій почав відчувати пекучий сором — адже це він винний у смерті його доньки.

— Я бачив пана Тимофія в червні, він просив у мене руки Орисі та обіцяв повідомити про весілля, але від нього досі немає звісток. Тому я й узяв на себе сміливість самовільно приїхати сюди. Я ж не бачив Орисі вже майже рік, вважав загиблою. Тому прошу тебе, милостивий пане, скажи мені, де вони, — просив Голуб, зніяковіло поглядаючи навсібіч на багате оздоблення будинку й торопіючи перед гордовитим Клесінським. — Я дуже хочу побачити доньку.

Матвій нічого не відповів. Він піднявся зі свого крісла, пройшовся кімнатою, а потім подивився Федору в очі та байдуже сказав:

— Панна Орися жила весь цей час тут як член моєї сім’ї. Мій брат розраховував одружитися з нею найближчим часом, але у вересні він загинув під Пилявцями. Після звістки про загибель нареченого нещасна дівчина не перенесла цього горя й наклала на себе руки. Мені дуже шкода, пане Голубе, але твоя донька втопилася. Царство їй Небесне.

Голуб побілів, губи його затремтіли, він затулив обличчя руками й гірко заплакав. Він не соромився та не ховав своїх сліз — він просто невтішно ридав. Клесінський дивився на нього й заздрив — сам він неймовірними зусиллями забороняв собі плакати, хоча не раз після подій того страшного вечора на його очі наверталися сльози.

— Не плач, пане. Бог мені свідок, що Орися була для мене не просто майбутньою невісткою, а практично дочкою. І її смерть для мене та для мого сина — страшне горе, — холодно промовив Матвій.

Михайлик, який був присутній під час цієї розмови, із презирством відвернувся. «Ну як тато може так лицемірити? А втім, не скаже ж він згорьованому батьку, що проходу його дочці не давав. Бідолашна людина!» — думав підліток, із жалем дивлячись на нещасного Федора.

— Але як? Як вона могла це зробити? Господи, безталанна моя дівчинка! — ридав Голуб.

Федір раптово відчув свою провину перед донькою — якби не він зі своїми шлюбними планами, то вона не втекла б із Тимофієм і була би живою. «Це я винен! Це мені розплата за моє честолюбство і гріхи! Господи, як же жорстоко ти покарав мене! — думав Голуб. — Донечко моя! Тепер тебе дійсно немає на світі».

— Я хотів би сходити на її могилу, — трохи заспокоївшись, попросив він.

— На жаль, це неможливо, — відрізав Клесінський, почуваючись жахливо. — Орися — самогубця, і її поховали, за звичаєм, за огорожею цвинтаря, не зазначивши місце поховання.

— Господи! Та як ти, пане, міг це допустити?! — заволав Голуб. — Господи, її закопали, наче собаку!

— Я намагався перешкодити. Але, на жаль, не зміг. Мені дуже шкода, — безпристрасно відповів Матвій.

— Шкода? Та нікого й нічого тобі, пане, не шкода! — вигукнув у розпачі Федір. — Як ти, такий знатний