Еріх Марія Ремарк - Три товариші

— Хочеш трошки? — спитав я її. — Тобі можна, ти ж знаєш.

Вона відпила маленький ковточок, потім ще один. Тоді віддала мені чарку. Я наповнив її і випив.

— Тобі не слід пити з тої самої чарки, що й я, — сказала Пат.

— Ти нічого кращого не могла придумати? — Я ще раз наповнив чарку і знову перехилив її.

Вона похитала головою:

— Не можна так, Роббі. Ти більше не повинен і цілувати мене. Тобі взагалі не можна так багато бувати зі мною. Ти не повинен захворіти.

— Я буду цілувати тебе і плювати мені на все інше, — заперечив я.

— Ні, не можна. Тобі вже більше не можна і спати в моєму ліжку.

— Добре, тоді приходь ти до мене спати.

Вона заперечливо водила губами:

— Облиш це, Роббі. Ти повинен ще довго жити. Я хочу, щоб ти зберіг своє здоров'я, щоб мав дітей і дружину…

— Не хочу я мати ні дітей, ні дружини, крім тебе. Ти моє дитя і моя дружина.

Якусь хвилину вона полежала мовчки.

— Я б дуже хотіла мати дитину від тебе, Роббі, — сказала потім і прихилилась обличчям до мого плеча. — Раніше мені не хотілося. Я навіть не могла собі уявити цього. А тепер часто думаю про це. Добре, коли б від мене залишилось що-небудь. Тоді тільки поглянуло б на тебе, а ти б і згадав мене. І я б ще хоч трохи продовжила своє життя з тобою…

— У нас іще буде маля, — сказав я. — Коли ти видужаєш. Мені дуже хочеться мати дитину від тебе, Пат. Але дівчинку, і щоб її звали теж Пат.

Вона взяла чарку з моїх рук і випила ще ковточок.

— А може, це й краще, що у нас нема дитини, мій любий. Тобі не треба нічого брати з собою. Ти повинен забути мене. А коли згадаєш, то думай тільки про те, як гарно нам було вдвох — більш нічого. І що воно минуло, цього ми ніколи не зможемо збагнути. І ти не повинен сумувати…

— Мені сумно, коли ти говориш щось подібне.

Якийсь час вона мовчки дивилась на мене.

— Коли отак лежиш, багато дечого спадає на думку. І багато чого здається дивним, чого раніше зовсім не помічав. Ти знаєш, чого я ніяк не можу зрозуміти? Що можна так любити одне одного, як ми, і все-таки один помирає…

— Ти не хвилюйся, — сказав я. — Хтось один завжди має померти першим, це так завжди в житті. Але нам з тобою ще далеко до цього.

— Треба, щоб помирали тільки самотні. Або коли одне одного ненавидять… а не тоді, коли любляться…

Я змусив себе посміхнутись.

— Так, Пат, — сказав я, беручи її гарячі руки в свої. — Якби ми творили світ, він би мав кращий вигляд,

правда?

Вона кивнула:

— Так, любий. Ми б не допустили чогось подібного. Коли б хоч знати, що буде потім. Ти віриш у те, ніби потім знову щось буде?…

— Так, — відповів я. — Світ так погано створений, що цим не може все закінчитись.

Вона осміхнулась:

— Це теж аргумент… А ти вважаєш, що це погано створено? — Вона показала на букет жовтих троянд біля її ліжка.

— В тім-то й річ, — відповів я. — Деталі чудові, а все в цілому-безглузде. Наче створене тим, хто, побачивши дивну розмаїтість життя, нічого кращого не придумав, як знову знищити його.

— І створювати знов, — додала Пат.

— І в цьому я не бачу ніякого сенсу, — відповів я. — Від цього воно досі кращим не стало.

— А все ж, мій любий, — сказала Пат, — з нами він добре зробив. Краще не могло й бути. Лише надто мало… Надто мало…

Через кілька днів я відчув, як щось закололо мені в грудях, і почав кашляти. Головний лікар, ідучи коридором, почув шум і просунув голову в мою кімнату.

— А зайдіть-но до мене в кабінет.

— Я тільки кашлянув, і більше нічого, — відповів я.

— Це не має значення, — сказав він. — 3 таким кашлем вам не можна сидіти у фройляйн Гольман. Ходімте зараз зі мною.

В кабінеті я з незвичайним задоволенням скинув сорочку. Тут, у гірському санаторії, здоров'я здавалося якоюсь майже несправедливою перевагою; здорова людина дивилася сама на себе, як на спекулянта або дезертира.

Головний лікар здивовано поглянув на мене:

— Та ви ще, здається, й радієте чомусь, — сказав він, наморщивши лоба.

Потім уважно вислухав мене. Оглядаючи блискучі речі на стінах, я дихав то глибоко, то швидко й коротко, то вдихав, то видихав, як він наказував мені. При цьому я відчував, як у грудях знов щось кольнуло, і був задоволений з того, що тепер не далеко відстав од Пат.

— Ви застудилися, — констатував лікар. — Полежте день чи два у ліжку або принаймні не виходьте з кімнати. До фройляйн Гольман вам заходити не можна. Не ради вас — ради фройляйн Гольман.

— А можна розмовляти з нею крізь двері? — спитав я. — Або з балкона?

— З балкона — можна, але всього кілька хвилин, і, коли вже вам так хочеться, крізь двері теж, якщо добре прополощете горло. Крім простуди, у вас іще й катар горла від куріння.

— А легені? — Я чомусь сподівався, що там хоч трохи негаразд. Тоді б я краще почував себе перед Пат.

— Ваших легенів вистачило б на трьох, — заявив головний лікар. — Ви найздоровіший з людей, яких я зустрічав протягом багатьох років. Але у вас дуже тверда печінка. Мабуть, ви забагато п'єте.

Він щось прописав мені, і я повернувся до кімнати.

— Роббі, — спитала Пат із своєї палати. — Що він сказав?

— Мені не можна заходити до тебе поки що… — відповів я, зупинившись на дверях. — Суворо заборонено. Є небезпека, що може передатися хвороба…

— От бачиш, — злякано мовила вона, — я вже давно не хотіла цього…

— Небезпечно для тебе, Пат. Не для мене.

— Облиш дурниці, — сказала вона. — Поясни мені як слід, що сталося.

— Я правду кажу тобі. Сестро! — Я кивнув черговій сестрі, що саме принесла мені медикаменти. — Скажіть фройляйн Гольман, хто з нас двох небезпечніший.

— Пан Локамп, — пояснила сестра, — йому не можна виходити, щоб не заразив вас.

Пат недовірливо дивилась то на сестру, то на мене.

Я показав їй крізь двері медикаменти. Вона повірила,