Еріх Марія Ремарк - Три товариші

місцеві мешканці, там французи, там англійці, голландці з якимсь привільним акцентом їхньої мови, звуки якої нагадували луки і море… а між ними забилася в куточок невеличка колонія недугів і смерті — гарячкова, прекрасна і приречена… «Луки і море… — я поглянув на Пат. — Луки і море… піна, пісок і плавання в морі… Ах, — думав я, — моя кохана овальна голівка! Тоненькі, любі ручки! Ти моє кохане життя — тебе можна лише любити, але ніяк не врятувати…»

Я встав і пішов до виходу. Мені стало душно від гнітючого настрою і безсилля. Я поволі побрів вулицею. Холод пронизував наскрізь, а вітер з-за будинків морозив мені шкіру. Стиснувши руки в кулаки, я довго вдивлявся в суворі, білі гори, охоплений якоюсь дикою сумішшю почуттів нестійкості, гніву і болю.

Внизу по вулиці проїхала санна упряжка з дзвіночками. Я повернувся назад. Назустріч мені йшла Пат.

— Де ти був?

— Вийшов трохи надвір.

— У тебе поганий настрій?

— Ні, нівроку.

— Любий, будь веселий! Будь веселий сьогодні! Для мене! Як знати, коли я ще зможу піти на бал…

— Ще багато разів.

Вона поклала голову мені на плече:

— Коли про це говориш ти, то це, напевно, правда. Ходімо, потанцюємо трохи. Це ж ми вперше танцюємо удвох.

Ми танцювали, і м'яке приємне світло було милосерде до нас; воно приховувало всі тіні, які глибока ніч поклала на обличчя.

— Як ти себе почуваєш? — спитав я.

— Добре, Роббі.

— Яка ти гарна, Пат.

Її очі сяяли.

— Як гарно, коли ти так говориш.

Я відчув її теплі, сухі губи на своїй щоці.

Коли ми прийшли в санаторій, було вже пізно.

— Ви тільки погляньте, який у нього вигляд! -хихикав скрипаль, крадькома показуючи на росіянина.

— У вас точнісінько такий вигляд, — роздратовано відповів я.

Він спантеличено дивився на мене:

— Ну, що ж, вам можна чванитись своїм здоров'ям! — злісно кинув він.

Я подав росіянину руку. Він злегенька вклонився мені і бережно й ніжно повів молоду іспанку по сходах наверх. Його широка, сутула спина й вузенькі плечі дівчини в слабому нічному освітленні на сходах виглядали так, ніби на них звалили весь тягар з усього світу. Дама з розмальованим черепом тягнула по коридору свого буркотливого кавалера. Антоніо побажав нам доброї ночі. Було щось ніби трохи примарне у цьому майже беззвучному прощанні пошепки.

Пат скинула плаття через голову. Вона стояла зігнувшись і смикала за плечі. При цьому порвалась парча. Пат розглядала розірване місце.

— Вона, мабуть, була зотліта, — заспокоював я.

— Це нічого, — сказала Пат, — воно мені більше не потрібне.

Пат повільно згорнула плаття і вже не повісила його до шафи. Поклала в чемодан. Її обличчя раптом стало стомленим.

— Поглянь, що в мене є, — квапливо гукнув я, виймаючи з кишені пальта пляшку шампанського. — Тепер почнеться наше маленьке свято.

Я дістав бокали й наповнив їх. Вона знову посміхалася й пила вино.

— За нас обох разом, Пат.

— Так, мій любий, за наше прекрасне життя.

Яким усе було дивним: ця кімната, тиша і наш смуток. Адже за дверима було життя, безмежне, з лісами й ріками, з могутнім подихом, квітуче й неспокійне; адже там, по той бік гір, березень уже нетерпляче стукав у груди землі, будив її…

— Ти лишишся на ніч тут, зі мною, Роббі?

— Так, лягаймо спати. Будемо такі близькі один до одного, як тільки можуть бути люди, а наші бокали поставимо на ковдру й будем пити.

Вино… Злотава шкіра… Чекання… Безсоння… Тиша й тихенький хрип у коханих грудях…

XXVIII

Погода зіпсувалась. Дув альпійський вітер, і по долині розливалось вологе, сльотаве тепло. Сніг розм'як. Капало з дахів. Криві температур здіймалися вверх. Пат мусила лежати в постелі. Через кожні кілька годин заходив лікар, його обличчя ставало дедалі заклопотанішим.

Одного дня я сидів за обідом; прийшов Антоніо і сів біля мене.

— Рита померла, — сказав він.

— Рита? Ви хотіли сказати: росіянин?

— Ні, Рита, іспанка.

— Не може бути!… — вигукнув я, відчуваючи, як у мене кров холоне в жилах. Рита була значно здоровіша за Пат.

— Тут і не таке можливе, — сумовито відповів Антоніо. — Вона померла сьогодні вранці. До її хвороби ще добавилося запалення легенів.

— Запалення легенів. Це вже щось інше, — полегшено сказав я.

— Вісімнадцять років. Жах!… І так тяжко вмирала…

— А росіянин?…

— Ах, не питайте. Він не хоче повірити, що вона мертва. Твердить, ніби вона заснула летаргічним сном. Сидить біля її ліжка, і ніхто не може вивести його з кімнати.

Антоніо пішов. Я втупився очима у вікно. Рита померла; але я сидів на місці й думав лише одне: «Це не Пат. Це не Пат».

Через скляні шибки я побачив у коридорі скрипаля. Перш ніж я встав, він підійшов до мене. У нього був жахливий вигляд.

— Ви курите? — мовив я, аби щось сказати.

Він засміявся:

— Звичайно! А чому б ні? Тепер? Адже тепер мені однаково…

Я знизав плечима.

— А вас це, видно, розважає, ви, чеснотливий жевжику? — спитав він глузливо.

— Ви збожеволіли! — сказав я.

— Збожеволів? Ні, я промахнувся! — Він зліг на стіл і пахнув мені в обличчя коньяком. — Промахнувся. Вони обдурили мене. Свині. Всі свині. Ви теж чеснотлива свиня.

— Якби ви не були хворим, я б викинув вас за вікно, — сказав я.

— Хворий? Хворий? — кричав він, як папуга. — Я здоровий, майже зовсім здоровий, оце саме йду звідти! Незвичайний випадок раптової інкапсуляції! Скажете, жарт?

— То вам треба радіти, — сказав я. — А поїдете звідси, і забудуться всі ваші переживання.

— Так? — невгавав він. — Так, ви гадаєте? Гендлярська ви голова, от що! Хай вам бог збереже вашу черству душу!…

Він посунув геть, але знову повернувся назад.

— Ходімте зі мною! Побудьте зі мною, давайте вип'ємо разом. Я плачу за все. Я не можу лишатись на самоті.

— Не маю часу, — відповів я. — Пошукайте собі когось іншого.

Я знову пішов наверх до Пат. Вона лежала, важко дихаючи, з кількома подушками за спиною.

— Ти не хочеш покататись на лижах? — спитала вона.

Я похитав головою:

— Дуже поганий сніг. Всюди тане.

— То, може б, з Антоніо погуляв у шахи?

— Ні, — сказав я. — Хочу лишитись тут, біля тебе.

— Бідний Роббі! — Вона спробувала трохи повернутись. — То хоч візьми випий що-небудь.

— Це я можу.

Я пішов до своєї кімнати і приніс