Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

дерева до її ніг, і з огидою скривився. Ну хіба це яблуко? От сариаркинські яблука, ті ніколи не червивіють. Тут Афтап не витримала. «Хай буде по-твоєму, — каже, — їдьмо у твій хвалений Семей!» — закінчив Даніяр, наслідуючи маргеланську вимову дружини.— А тепер, Магіш, розкажіть ви, яким обманом вивіз вас Абіш в Алма-Ату?

— Він не встиг ще вигадати для мене таку казку, яку вигадали ви для Афтап, а може, і для нас! — відповіла метка Магіш.

Після сніданку Даніяр пішов на службу. Абіш залишився з молодими жінками і літньою служницею Майсарою. І тут на дозвіллі вони почали обмірковувати, чим би замінити кімешек, що прикрашав голову Магіш. Май-сара запропонувала каляпуш[94] і жовту шаль, Абіш — тахію, вигаптувану золотими нитками, і білу шовкову шаль. Афтап не погодилася з ними, і всі три жінки пішли в спальню, щоб пошукати у великих скринях і знайти щось підходяще з вбрання Афтап.

— Нехай Магіш приміряє різні убори і покажеться Абішу,— порадила Майсара.— Що йому сподобається, те вона й вибере.

Магіш почала відмовлятися: навіщо влаштовувати оглядини, вона й сама вибере, що припаде їй до душі. Але жінки домоглися свого, їм хотілося показати власний смак.

Абіш хотів, щоб було видно хвилясте, чорне з червонуватим відливом волосся Магіш. Він не хотів миритися з тим, щоб кімешек приховав її гарні рожеві вушка, білу ніжну шийку. Хай врода дружини сяє, мов повновидий місяць. Хай бачать усі. Він не міг намилуватися своєю красунею і натішитися своїм коханням.

Магіш мовчки слухала чоловіка, постояла в задумі й пішла в наріжну кімнату. Через хвилину звідти долинув жіночий сміх. Особливо голосно сміялася Майсара. Абіш терпляче ждав. І ось нарешті відчинилися двері, і на порозі соромливо стала Магіш. Вона зніяковіло дивилася на чоловіка.

Замість бешмета на ній був темно-вишневий оксамитовий камзол, що добре відтіняв її талію у довгій плісированій сукні з кремового шовку. На голові у неї красувалась гаптована золотом тахія, в якій вона була під час першої своєї зустрічі з Абішем, а поверх тахії — тонка золотава легка шаль з китичками. Один край її Магіш вільно обвила навколо грудей і перекинула через праве плече. Абіш, украй здивований, дивився на дружину. У цьому вбранні вона була точнісінько такою, якою він запам’ятав її при першій зустрічі, і водночас була в ній якась нова, незнайома чарівність. Свіжою, запашною юністю віяло від Магіш…

Підійшовши до Магіш, Абіш ніжно обняв її за плечі і почав повертати то в один, то в другий бік, милуючись її вбранням. Майсара мовчала, підібгавши губи, але Афтап, будучи сама на рідкість гарною собою, щиро захоплювалася стрункою постаттю і чудовим личком Магіш. Афтап не була заздрісна.

— У цій сукні ви ще чарівніша, Магіш! — говорила вона.— Вона вам личить!

«Жінки кращі за нас, чоловіків,— подумав Абіш, задоволено слухаючи Афтап.— Вони справедливіші. Чоловік не стане захоплюватися красою іншого, тим паче якщо він сам красивий!» І в цю хвилину до кімнати несподівано зайшов Абай. Густим рум’янцем взялося обличчя Магіш. Тихо зойкнувши, немов наполохана пташка, і затуливши тонкими білими пальцями очі, вона вибігла з кімнати. Слідом за нею вийшли Афтап і Майсара, причинивши двері, і хутко задріботіли каблуками по сходах.

Абай здогадався, що тут відбувалося до його приходу, але нічого не сказав. Знявши малахай, він пройшов на почесне місце. Абіш сів поряд, мовчки чекаючи, що скаже батько.

Абай коротко розповів синові історію Сармолли: про свою першу зустріч з ним, про його звернення до парафіян, про те, як проти нього об’єдналися у темній ворожнечі імами і мулли всіх міських мечетей, про розправу, яка йому загрожує… Абай додав, що йдеться не тільки про долю Сармолли, але й про ту відповідальність, яку несе він сам, Абай, за його долю… Якщо йому загрожує небезпека, то Абай повинен бути разом з ним:

— Не знаю, як боротися проти тупого невігластва! Лише за те, що хтось посмів сказати: «Не робіть зла людям, притримайте свої пристрасті, свою жадобу наживи, не збільшуйте народного лиха»,— отці духовні готові на будь-який злочин! Замість того щоб допомагати народові боротися з страшною епідемією, духовенство саме поширює, заразу. Справді, вони не тільки темні невігласи! Вони «фітнап галям».— І Абай тут же переклав арабські слова російською-мовою: — Мерзенні світу цього!

Абіш трохи зніяковів: в той час, як його народ переживає страшне лихо, він легковажно забавляється, захоплюючись уборами своєї молодої дружини. І справді: у маленькому будиночку Дапіяра він почував себе, неначе на недоступному острові серед розбурхапого моря…

Відчуваючи себе винним, Абіш запропонував батькові свої послуги.

— Поки що нічого не треба! — відповів Абай, якому сподобалась синова запопадливість.— Ти порадь краще, куди мені піти, щоб поговорити з народом. Я мушу захистити Сармоллу!

— Мулли — вороги Сармолли,— сказав Абіш,— Але ви для них — людина стороння. Може, вам поговорити з хазретами всіх мечетей? Вас любить і поважає народ, і над вашими словами вони трохи замисляться…

Абай заперечливо хитнув головою.

— Я вже говорив з ними заочно: Сармолла не раз на мене посилався. Та хіба цих людей переконаєш! Вони, не вагаючись, ладні оголосити віровідступникові кожного, хто посміє нагадати їм про день махшар[95], коли їм доведеться перед богом звітувати за свої злочини перед народом. А ти кажеш: іди до них! Що скажу я цим мерзенним користолюбцям, цим чорним крукам, усім цим старим суфіям, ненажерливим шакірдам, які заглядають у рот своїм настоятелям — імамам? Інша річ — зустрітися з ними прилюдно, при всьому народові, щоб народ розсудив, хто з нас правий! Вони бояться суду народного…

Очі в Абіша блиснули. Де зустрітися з народом? Та хоча б на базарі або на берегах Іртиша, біля порома, де, очікуючи переправи, завжди збирається багато людей.

— Ви маєте рацію, ага. Те, що ви говорили Сармоллі віч-на-віч, ви повинні сказати тепер привселюдно, на весь голос. То буде найкращим захистом Сармолли! І ваше серце знайде нарешті бодай невелику втіху: воно скаже, що відчуває! Я знаю, його душить мовчанка…

Абай не встиг відповісти синові — по нього прийшов Баймагамбет, що переправився з кіньми на поромі. Надівши малахай, Абай уже хотів іти, але в цей час до кімнати зайшла Афтап, за нею Майсара несла білу фарфорову миску з кумисом. В ту ж хвилину за дверима почувся протяглий салем:

— Ассалау малей-ку-ум!

Всі обернулися до порога і спершу побачили камчу, а потім уже її власника — Утегельди, високого казаха з вузенькою і довгою чорною бородою, Абішевого давнього приятеля і свата.

Афтап і Майсара привітно