Наталія Гурницька - Мелодія кави у тональності кардамону

заради такої ночі можна відмовитися від будь-яких виїздів чи й взагалі нікуди не виходити з помешкання.

Анна ще трохи подрімала, тоді знов потягнулася, кинула неуважний погляд у вікно і всміхнулась. У них із Адамом усе ще попереду — і довгі ночі кохання, і бали, і забави. Тут навіть цей день ще не розпочався. У спальню крізь важкі зимові штори прокрадаються лише перші обережні промені сонця.

Підсунувшись до краю ліжка, Анна озирнулася. Цікаво, а до Терези Адам погодиться поїхати? Та давно запрошує їх до себе. Аж незручно постійно відмовлятися.

Щоб не розбудити чоловіка, Анна тихенько підвелася з ліжка і почала вдягатися. Довго розлежуватися не можна. Уже й снідання здалось би готувати, а жодного руху на кухні не чути. Та й кави так хочеться, аж пахне їй нею.

Снідали спокійно, всі разом в їдальні, не поспішаючи і напівліниво перемовляючись про щось звичне, несуттєве, буденне. Пересічний недільний ранок. Неквапний і на диво приємний. Навіть Войцех сьогодні має доволі поблажливий настрій та обходиться від ущипливих коментарів. Цілком заклопотаний власними планами на недільний ранок, не прислухається до загальної розмови. Еля та Яся, в передчутті майбутньої прогулянки, в радісно-райдужному настрої і теж поводяться на диво чемно. Навіть потай не намагаються зачепити одна одну. Люцина, як завжди, заглиблена в себе і неуважна.

— Може, ми б сьогодні після обіду поїхали до Терези? — вибравши слушну мить, ніби між іншим, сказала Анна і кинула на Адама обережний погляд. — Вона вже разів з чотири запрошувала нас до себе. Здалося б заїхати.

— Як хочеш, — Адам теж мав не найгірший настрій. — Тільки скажи, щоб хтось пішов і попередив її.

— Звичайно, відразу після снідання скажу покоївці, щоб та пішла до неї.

Зробивши невеличкий ковток кави з маленького порцелянового горнятка, Анна ледь усміхнулася.

— Знаєте, вчора вранці я сама заходила до Терези і там була її невістка Меля зі своїм найменшеньким хлопчиком. Уявляєте, він навіть сидіти сам навчився. Такий гарний хлопчик. З рук спускати не хотілося. А як він сміється. Такий потішний зі своїм єдиним зубчиком.

— Ну, вони всі гарні в такому віці, — Адам підвівся з-за столу. — Я буду в себе. Скажеш Зоні, щоб із обідом не запізнювалась. Поїдемо до Терези трохи раніше. Хочу швидше повернутися додому.

— Добре, скажу, — радісно усміхнулася Анна. — Я навіть із прогулянки повернуся швидше і сама прослідкую.

Відразу по сніданку Войцех гайнув кудись із гімназійним товаришем, а Анна, допомігши вдягнути теплі пелеринки, капелюшки та черевички на хутрі своїм трьом дівчаткам, відпустила гувернантку і сама вирушила з дітьми на прогулянку. Гріх сидіти в таку погоду вдома. Уночі випав рясний сніг і вкрив усе довкола гарним пухнастим килимом, аж хочеться занурити в нього руки і як у дитинстві підкинути сніг високо-високо — аж до гілок найвищих дерев, а тоді раптом відчути на губах його морозну свіжість та смак талої води.

Анна усміхнулася. А ще хочеться смикнути за найближчу гілку так сильно, щоб увесь сніг посипався їм на голову. Ото б дівчатка тішилися. Як тільки вони опиняться в безлюднішому, аніж це, місці, не заборонятиме дітям досхочу побавитися зі снігом та й сама з задоволенням подуріє з ними. Добре, що взяли з собою санчата — можна покататися з гірки.

Чомусь саме сьогодні Анна тішилася погожому морозному дню не менше, а може, ще дужче, аніж діти, та й сніг давно не викликав у неї такого захвату та емоцій. За тими святами не мала часу, щоб роззирнутись і побачити, яка навкруги краса. Снігові шапки на деревах, засипані снігом садки та маленькі хатки на околиці міста, білі дороги, блискучі крижані скалки в повітрі, рипучий сніг під ногами — від такої краси аж подих перехоплює.

Додому поверталися пізно, аж перед обідом. Втомлені, задоволені, мокрі від снігу, з рум’янцем на щоках і веселим блиском в очах. Як добре, що вони пішли гуляти. І малі в захваті, і вона сама давно так гарно не бавилася.

Похапцем перевдягнувшись, Анна наказала накривати на стіл. Пам’ятала, що сьогодні вони з Адамом домовилися пообідати раніше, а тому намагалася зробити все можливе для того, аби обід подали швидше. Допомогла розкласти в їдальні тарілки, виделки, ложки, ножі, серветки, тоді пішла на кухню, заходилася біля солодкого, тоді нарізала хліб, витягнула м’ясо і знов поквапила Зоню. Цікаво, де Адам? Щось давненько його не бачила. Невже досі не виходив із кабінету? Забув, що вони домовилися піти до Терези, чи взагалі заснув?

Підійшовши до дверей кабінету, вона повагалась, а тоді обережно постукала. Знала, що Адам не любить, коли до нього вриваються без попередження, але сьогодні вирішила ризикнути.

— Ви собі заснули, а ми вже давно вдома і…

— Анна? Ти? — якимось дивно зміненим голосом запитав її Адам. — Що ти хочеш?

Здивовано глянувши на нього, вона затрималася при порозі.

— Зараз уже будемо обідати і… Пам’ятаєте, ми ж хотіли поїхати до Терези.

Вона уважніше придивилася до Адама і замовкла. Щось їй видалося дивним у його вигляді та поведінці. Здається, він знов у поганому настрої. Але чому? Що сталося за ці нещасні три години? Він отримав якусь погану звістку? Неприємності в маєтку? Треба запитати в Зоні, чи не приходив хтось чужий.

— Розумієте, я…

— Анна, навіщо ти прийшла? Я не хочу обідати.

Продовжуючи стояти при порозі, вона ніяк не могла зрозуміти, що відбувається. Якось дуже вже незвично дивиться на неї Адам. Так, ніби хоче щось розповісти або ж від чогось застерегти. Хтось усе ж таки сюди приходив? Але хто?

Вона щільніше причинила за собою двері кабінету і зайшла досередини.

— Хто до нас приходив? Ви отримали погані новини?

Адам не відповів, лише знов якось дивно глянув на неї, і вона мимоволі знов здивувалася виразу його обличчя. Це щось серйозне. Хтось захворів чи помер?

— Що сталось? — примусила себе майже спокійно глянути Адаму в очі. — Ви хочете щось мені розповісти? Так?

Адам незвично довго мовчав, потім озвався.

— Хіба хотів попросити, щоб ти з дітьми сама поїхала до Терези.

Анна здивовано звела брови.

— Але я не хочу їхати до неї сама. Ми не мусимо робити цей візит. Я потім поясню все Терезі.

Адам не дослухав.

— Я маю роботу і хочу, щоб мені не заважали.

— Роботу? Яка в неділю робота? Я скажу малим, щоб не кричали. Вони так набавилися, що вже сидітимуть тихо. Господи, та я за ними сама придивлюсь.

— Слухай, Анно, — несподівано підвищив на неї голос Адам. — Невже я мушу