obraxxas - Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas

Гарольд зітхнув і, не відводячи погляду, відповів:

— Це не було життям, Габріелю. Це була нескінченна біль. Ми хотіли позбавити тебе від неї.

Цього разу Габріель засміявся голосніше, але в тому сміху не було жодної радості — лише презирство.

— А ви вирішили, що найкращий спосіб зробити це — замінити одне пекло на інше?

Гарольд промовчав. Його мовчання було важким, як свинцева завіса, що опускалася на їхню розмову.

— Як саме заміщення спогадів допомогло мені? — різко запитав Габріель. — Чим це мене "вилікувало"?

Гарольд не відводив погляду. Його очі потьмяніли, наповнені тінями минулого.

— Твій біль... він походив з травматичного досвіду, — повільно промовив він. — Якщо витіснити ці спогади, замінивши їх менш болючими, можна зробити психіку більш стабільною. Це спрацювало, коли ти був дитиною.

Габріель стиснув щелепи. Його пальці судомно стиснули підлокітник крісла.

— Але весь цей час це було лише маскування! — його голос загрозливо затремтів. — Ви не стерли її, ту уражену частину. Ви просто сховали її за іншими, вигаданими болями.

Гарольд опустив очі. Він знав, що заперечувати не має сенсу.

— Це було єдине, що ми могли зробити. Прибрати її повністю було неможливо. Тому ми маскували її. Ми сподівалися, що це допоможе.

Габріель повільно хитнув головою, його губи знову розтягнулися в посмішці, але цього разу в ній не було навіть сліду людяності.

— Весь цей час я був у пастці, — прошепотів він. — Я страждав, а навколо мене шепотіли тіні.

Гарольд здригнувся, але не опустив голову. Він, здавалося, не мав що сказати на це, окрім єдиної, тихої, запізнілої правди:

— Я не хотів тобі завдати болю. Я справді хотів допомогти...

Габріель стиснув кулаки. Його погляд розжарював повітря між ними.

— О, не сумніваюся... — прошипів він. — Але знаєш що? Саме це дратує мене найбільше.

Гарольд облизав пересохлі губи, намагаючись зібрати розгублені думки в щось логічне, щось, що могло б утримати контроль над ситуацією, яка стрімко вислизала з його рук. Він нахилився вперед, шукаючи в очах Габріеля бодай натяк на колишню довіру, бодай тінь того юнака, якого він створив, формував, опікувався всі ці довгі роки.

— Ти не розумієш, Габріелю, — голос його був теплий, сповнений благальних ноток. — Ти жив щасливо, ти мав усе. У тебе були друзі, у тебе була… Амелія. Хіба це не важливіше за спогади про страждання? Хіба це не варте цієї жертви?

Габріель мовчки дивився на нього. Світло лампи холодним відблиском ковзало по його обличчю, яке здавалося застиглою маскою. Він повільно схилив голову набік, ніби розмірковуючи над сказаним. А потім, майже ніжно, прошепотів:

— А чому ж тоді ви вирішили повторити експеримент?

Це запитання, мов лезо, розітнуло простір між ними. Гарольд затнувся. Зупинився. Напружене мовчання заповнило кімнату, стискаючи її, немов тісний коридор, у якому не залишалося місця для втечі. Він облизав губи ще раз, кліпнув кілька разів, перш ніж вимовити відповідь, що прозвучала глухо, майже приречено:

— Амелія… її смерть могла зруйнувати стабільність. Ми боялися, що спогади вирвуться на волю, що твій розум не витримає…

Габріель засміявся. Це був сміх людини, яка вже пройшла всі можливі стадії відчаю й гніву і тепер опинилася на самому краю прірви, за яким залишалася тільки холодна, безмежна пустка.

— Так воно і сталося, — м'яко вимовив він.

Його очі, яскраво-блакитні, як гірське озеро під сонцем, у ту ж мить потемніли, заповнюючись чорнотою, схожою на беззоряну ніч. Гарольд, який усе життя вважав себе спостерігачем, раптом усвідомив, що тепер він об'єкт дослідження, піддослідний у невідомому експерименті, який сам запустив, навіть не здогадуючись, чим це може обернутися.

— Ви просто побачили нову можливість повивчати мене знову, чи не так? — запитав Габріель.

Гарольд зблід. Його пальці судомно вчепилися в край столу, ніби це була остання опора в стрімкому падінні.

— Ні… Ні, Габріелю, я… Ти мені, як син…

Але слова застигли в горлі, коли він помітив легкий рух. Габріель уже тримав у руці гострі ножиці. Він вийняв їх з рукава, ніби фокусник, що демонструє свій останній, вирішальний трюк. Лезо холодно блиснуло в світлі лампи.

— А я для вас хто? — прошепотів він.

Рух був швидким, точним, відточеним роками несвідомих тренувань. Гострі ножиці зі свистом розітнули повітря й глибоко увійшли в плоть. Гарольд хрипко вдихнув, очі його розширилися, руки інстинктивно потяглися до шиї, де вже розливалася гаряча, липка рідина.

Габріель дивився, як життя покидає його творця, як згортається цей довгий, болючий експеримент. Він повільно піднявся на ноги, відчуваючи, як разом із кров'ю Гарольда зникає і щось у ньому самому — щось непотрібне, штучне, створене не за його волею.

І вперше за довгий час він відчув себе справжнім.

Гарольд відкрив було рота, та голос зрадницьки застряг у горлі, немов його раптово стиснула невидима рука. Погляд, що ще мить тому був благаючим, перетворився на здивований, а потім—на сповнений жаху. Він повільно опустив очі вниз, туди, де з його шиї стирчали гострі леза ножиць, ввігнані аж до кільцеподібних ручок.

Габріель стояв, тримаючи руків'я зі спокійним, майже холодним виразом обличчя. У його рухах не було поспіху, лише неквапливість митця, що завершує свою картину останнім мазком пензля. Краплі теплої крові стікали з рваної рани, розтікаючись по білій лікарняній піжамі Гарольда, просочуючи тканину багряним.

Старий чоловік сіпнувся, намагаючись заговорити, проте лише хрип, схожий на приглушене гарчання, вирвався з його горла. Очі його затремтіли, наповнені невимовним жахом та розумінням—не лише смерті, а й того, що весь його експериментальний геній, усі ті роки досліджень, що мали, на його переконання, змінити світ, виявилися лише жалюгідною ілюзією. Його пацієнт, його найдосконаліший витвір, стояв перед ним, занурений у темряву власної свідомості.