Джеймс С. А. Корі - I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі

— Розумію, — кивнув Голден, насправді нічого не зрозумівши.

— Що ж, тепер ми з тобою проти цього наодинці, — сказав

Міллер, виймаючи обойму з пістолета і заряджаючи її набоями, які витяг з кишені.

Голден за останній час настрілявся стільки, що йому вистачить

до кінця життя — але також дістав зброю і перевірив магазин.

Він уже перезарядився після стрілянини в готелі, тож магазин

був повний. Пересмикнув замок патронника і запхав пістолет за

пояс своїх штанів. Міллер при цьому, як він зауважив, тримав

зброю напоготові коло стегна, прикриваючи полою плаща.

Підніматися за групою до внутрішніх рівнів станції — туди, де

розміщені радіаційні укриття — виявилося нескладно. Вони

просто йшли в одному напрямку з натовпом, і ніхто до них не

придивлявся. Голден звернув увагу на бічні тунелі — входи до

кожного пере городжу вав шерег поліціянтів. Повертатися на

зовнішні рівні буде набагато складніше.

Коли група, до якої вони приєдналися, зупинилася перед

великими металевими дверима, позначеними старовинним

символом радіації, Голден і Міллер ковзнули вбік і заховалися

за чималою клумбою з папороттю та двома кострубатими

деревцями. Голден спостерігав, як фальшиві поліціянти

заганяють людей у бункер, а тоді замикають за ними двері

помахом картки перед замком. Зрештою вони пішли, залишивши одного охороняти вхід до бункера.

— Давай попросимо його впустити нас, — пошепки

запропонував Міллер.

— За мною, — наказав Голден, а тоді встав і попрямував до

охоронця.

— Гей, придурку, ти маєш уже бути в бункері чи в казино.

Якого фіга ти не з групою? — крикнув охоронець, намацуючи

руків’я пістолета.

Голден підняв руки в заспокійливому жесті, усміхнувся, але

продовжив іти.

— Послухайте, ну, я відбився від своєї групи. Заблукав.

Розумієте, я нетутешній...

Охоронець махнув углиб тунелю кийком, що тримав у лівій

руці.

— Тобі туди, а тоді вниз по естакаді.

Міллер вигулькнув із напівтемряви тунелю раптово, вже

спрямовуючи пістолет охоронцеві в голову. Великим пальцем

зняв запобіжник — зброя гучно клацнула.

— Хочемо бути з групою, що вже всередині, — сказав до

охоронця. — Відчиняй.

Фальшивий поліціянт скосував на Міллера кутиками очей, не

повертаючи голови. Тоді підняв руки, випустив кийок на підлогу

і мовив:

— Ти не уявляєш, проти кого йдеш, начальнику.

— Щось мені підказує, що уявляє, — кинув Голден. — А тобі

варто його слухатися. Він не дуже приємна людина.

Міллер притулив дуло пістолета до потилиці охоронця і додав:

— А ти знаєш, кого в нашому відділку називали

«безмозкими»? Жертв, у яких пострілом буквально вибило весь

мозок із голови. Зазвичай це стається, коли отак притиснути

дуло до потилиці. Газ не має куди втекти і виштовхує мозок

через наскрізну рану.

— Начальнику, нам казали не відчиняти, коли ми вже

запечатали, — заторохтів охоронець так швидко, що всі слова

злилися в одне. — Сказали бути дуже серйозними щодо цього.

— Прошу тебе востаннє, — наполягав Міллер. — Або зніму

картку з твого трупа.

Голден розвернув охоронця обличчям до дверей і вийняв

пістолет із кобури на його поясі. Він дуже сподівався, що

погрози Міллера були лише погрозами. Але підозрював, що це

не так.

— Просто відчини двері, друже, і ми тебе відпустимо.

Обіцяю, — сказав він до охоронця.

Той кивнув і підступив до дверей, тоді провів карткою по замку

й увів номер на цифровій клавіатурі. Важкі металеві двері

роз’їхалися. Приміщення за ними було навіть темнішим за

зовнішній тунель. Кілька аварійних вогників глухо сяяли

червоним. У цьому натяку на освітлення Голден угледів

десятки... сотні людей, які нерухомо лежали на підлозі.

— Вони мертві? — запитав.

— Начальнику, не знаю нічого про...