Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

пробуджуються. Бо й не всім треба. Якщо до активної

життєдіяльності повертається достатня кількість організмів, то

цього й досить для виживання популяції, навіть якщо певна

кількість особин і не прокинеться. Тут ніколи не буває ста

відсотків успіху. Адже і те занурення в тривалий сон, і

повернення до повноцінного життя разом становлять складний, небезпечний процес.

Голден зробив глибокий вдих і прочесав пальцями по своїй

чуприні. Густе й темне волосся він мав. Схоже було, що

давненько не мив він голови. Не пішла й в Еймоса гра, то він

знову склав карти в колоду й повільними, обміркованими

рухами почав її тасувати.

— Отже, — спробував підсумувати Голден, — ви гадаєте, що ці…

чудиська, які ми спостерігаємо, вони є чи артефакти, чи то

організми, чи то невідь-що, яке намагається пробудитися?

— І декотрі з них зазнають невдачі. Принаймні іноді, — сказала

вона. — Ну, ось цей місяць розплавився. І та потвора в пустелі

була явно калічна. Чи принаймні таким це видається мені.

— І мені теж, — погодився Голден. — Але саме завдяки тому, що воно рухалося, ми ніби довідалися, що якісь істоти

пробуджуються.

— Ні, річ не в тім, — сказала Елві. — Завжди буває якийсь

невеличкий відсоток організмів, що не прокидаються або

прокидаються калічними. Оці штуки? Якщо й тут спрацьовує та

сама модель, вони є ті, що прокинулися калічними.

— То, коли міркувати за вашою логікою… — повів до висновку

Голден.

— Процентність неуспіху буває зазвичай низька. То чом же ми

не бачимо, щоб ціла купа чудиськ прокидалася як слід?

Голден підійшов до стола й сів на його край. Видно було: він

наляканий. Ранимий. Дивно було бачити чоловіка, хто зробив

так багато, хто уславився на всю цивілізацію своїми словами й

подвигами, таким, із виду, тендітним.

— То ви гадаєте: є більше — можливо, й набагато більше цих

чудиськ — що активізуються, а ми просто ще не побачили їх?

— Це відповідало б такій моделі, — тихо мовила вона.

— Гаразд, — сказав він. А за мить додав: — Від цього не став мій

день яснішим.

Розділ двадцять п’ятий. Басія

Басія сидів сам-один на оперативній палубі «Росинанта». Він

прив’язався ременями безпеки до аварійної кушетки біля

того, що, як йому сказали, є комунікаційна станція. Система

мовчала, чекаючи когось, хто вийде на зв’язок, час від часу

викидаючи на екран якесь повідомлення суто технічного плану

для внутрішньосистемного користування. Ті повідомлення були

незбагненними сумішами акронімів, радіотермінів та цифр.

Тексти купалися в ніжно-зеленавому тлі, й це підказувало Басії, що то не є щось дуже нагальне.

Алекс сидів у своїй кабіні пілота, за зачиненим люком. Це

нічого не означало. Люки зачинялись автоматично, аби кожна

палуба зберігала свою окремішню герметизацію — на випадок

витоку повітря. Просто безпековий засіб, більш нічого.

А проте було таке відчуття, ніби тебе зачинили чи відгородили.

Зненацька та панель злякала його вибухом статичної

електрики, за яким почувся чийсь голос. Негучний, але Басії й

цього вистачило, щоб зрозуміти: розмовляють двоє чоловіків, хоча годі було розчути окремі слова. Ось у куточку екрана

зблиснуло слово ЗАПИС. «Росинант» моніторив і записував усі

радіоповідомлення навколо Ілуса. Можливо, Голден здійснював

це, щоб мати запис цієї своєї місії, коли він повернеться на

Землю. А, можливо, військові кораблі робили це помилково. Або

щоб контролювати супротивника? Принаймні це було щось

таке, що не повинне було турбувати простого зварника. Чи то

рудокопа. А чи того, ким він був у товаристві Купа і Кейт.

Басія саме почав шукати, як би його збільшити гучність, аби

послухати, коли це з панелі гаркнув Алексів голос:

— Вас викликають на зв’язок!

— Добре, — відповів Басія, не певний, чи пілот його чує. Бо не

знав, чи треба йому натиснути на яку кнопку, щоб відповісти.

Тут месидж на комунікаційній панелі