Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

голос сказав:

— Тобі не треба нічого тут крутити чи натискати.

На мить Басії стрельнуло в голову ірраціональне враження, ніби той, хто це сказав, прочитав його думки. Хотів уже й

відповісти, коли це інший голос, молодший, хлопчини якогось, запитав: «Просто говорити?» Яцек! Той другий голос — то Яцек!

Тоді Басія розпі знав і голос старшого чоловіка: Еймос Бертон.

Той самий, хто стеріг його на посадковому полі.

— Так, — сказав Еймос. — Я відкрив тобі прямий зв’язок із

«Росі».

— Привіт? — обізвався Яцек.

— Привіт, синку! — відгукнувся Басія, якось обминаючи клубок

у горлі.

— Вони так зробили, що мій ручний термінал знову

запрацював, — повідомив Яцек. «Вони», як здогадався Басія, то

були Голден з Еймосом.

— Та невже? — вигукнув Басія. — Пречудесно!

— Воно говорить тільки з цим кораблем, — уточнив Яцек. Його

хлопчачий голос аж дзвенів хвилюванням. — Але не показує

відео чи ще там чогось, як було колись.

— Ну, то вони, може, придумають щось і для цього, згодом.

— Кажуть вони, що колись і ми підключимось до загальної

мережі, як і всі місця в Сонячній системі. Тоді ми зможемо все

ловити.

— Правда, — мовив Басія. Очі йому запливали вологою, тож

нелегко було розгледіти всі ті невеличкі повідомлення, що

мелькали на екрані. — Буде у нас і реле, й хаб, і тоді ми зможемо

посилати дані туди й сюди, крізь ті ворота. І матимемо тоді все, що є в мережі. Хоч і далеко ще до того: ще довго пастимемо

задніх.

— Атож, — мовив Яцек і замовк, на довгу хвилю. — А який він, той їхній корабель?

— О, величенький! — з силуваним запалом сказав Басія. — Тут

я маю свою кімнату і все, що треба. Познайомився з Алексом

Камальом. Він знаменитий пілот.

— А хіба ти не у в’язниці? — спитав Яцек.

— Ні-ні, я вільно можу пересуватися скрізь по кораблю. Вони й

справді милі, хороші люди. — «Я люблю тебе! Мені так жаль.

Будь ласка, будь ласка! Будь хороший і хай у тебе все буде

добре!»

— А він дозволяє тобі водити корабля?

— Та я й не просив дозволу! — засміявся Басія. — Та й страшно

ж, не вміючи. Він такий великий і швидкий. Гармат на ньому

стільки!

Знову надовго запала мовчанка, а тоді Яцек сказав:

— Ти повинен повести цього «Росі» й розтрощити кехівського

корабля!

— Не можу я цього зробити, — відказав Басія, вкладаючи

якнайбільше усмішки у свій голос. Повертаючи все на жарт.

— Але ти повинен.

— Як там твоя мама?

— Добре, — відповів Яцек. Через синів голос Басія мов

побачив, як той стенув плечима. — Сумує. А я почав більше

грати у футбол. Ми нашкребли на дві команди, але часто

обмінюємось гравцями.

— Та невже? А хто ти на полі?

— Правий захисник поки що, але хочу грати в нападі.

— Егей, захист важливий! Без захисту ніяк не можна.

— Та нецікаво, — буркнув Яцек, ізнову зі словесним

знизуванням плечима. Запала тривала мовчанка: вони обидва

порпалися в пам’яті, вишукуючи гарячково, що б його ще

сказати. Щось із того, що можна сказати. Син здався перший. —

Ну, то я вже піду, гаразд?

— Агей, постривай хвилинку! — попрохав Басія, силкуючись

говорити вільним, нездушеним голосом. І невимушеним, жартівливим тоном. — Іще не тікай! Маю попросити тебе щось

зробити.

— У мене зараз буде гра! — виправдався Яцек. — Як спізнюсь —

хлопці не знаю що мені зроблять.

— Твоя мама… — сказав Басія, але мусив урвати мову, щоб

висякатися в рукав сорочки.

— Мама — що?

— Твоя мама забагато працюватиме, якщо ти не дивитимешся

за нею. По ночах вона займається справами. Медичними

справами. І не досипатиме ночей. Тож мені треба точно знати, що вона висипляється.

— Гаразд.

— Це серйозно, хлопче. Мені треба, щоб ти дивився за нею.

Сестра твоя виїхала, і це добре, але ж тепер лишився тільки ти в

неї помічником. Ти допомагатимеш їй?

— Добре, —