Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

І чого ж я прагнув? Помсти! Та спершу—повернути посох, що відновить мою міць. Я вдень і вночі тинявся берегом, винюхуючи його ауру, мов собака... І нині, — в афритовому голосі залунала буйна радість, — я знайшов його! Вистежив до цього самісінького двору й тихенько чекав на нього разом з оцим чолов’ягою, що на землі! — він зневажливо показав носаком ноги на труп шофера. — На жаль, він виявився не дуже приємним співрозмовником...

Бартімеус кивнув:

— Еге ж, люди не відзначаються красномовством. Вони дуже нудні.

— Справді?

— Страшенно.

—Агов! — кістяк сердито підняв голову. — Ти просто намагаєшся змінити тему!

— Аж ніяк. Ти казав, що злий на мене...

— Отож-бо. Про що це я?.. Злий на тебе... Двоє ягняток, дівчисько та джин...

Він, здавалося, геть заплутавсь у своїх міркуваннях.

Кіті показала великим пальцем на чарівника Мендрейка: — А він?

Мендрейк здригнувся:

— Я ніколи не бачив цього пречудового африта! Чого йому злитись на мене?

Вогники в очних ямках черепа спалахнули дужче:

— Еге ж, якщо не рахувати того, що в тебе мій посох! Це тобі не дурничка! Ба більше — ти сам хочеш ним скористатись! Так! І не заперечуй — ти ж чарівник!

Його обурення варто було під’юдити. Кіті кахикнула:

— Це він наказав мені вкрасти його. Це все його провина!

І Бартімеуса теж він нацькував на тебе...

— Та невже? — кістяк пильно поглянув на Джона Мендрейка. — Цікаво... — він знов обернувся до Бартімеуса: — Вона каже правду? Оцей дженджик із посохом — твій хазяїн?

Хлопчик-єгиптянин переконливо вдав збентеження:

— Боюся, що так...

— Те-те-те! Отакої! Нічого, не хвилюйся. Його я теж уб’ю — після тебе.

Не договоривши, кістяк підняв пальця. Зелена блискавка вдарила в те місце, де щойно стояв демон, та хлопчина вже зник—він пішов перевертом над бруківкою й зручно приземлився на сміттєвий бак біля сусіднього будинку. Кіті, Якуб і Джон Мендрейк водночас обернулись і кинулись навтікача в бік арки, що вела від покинутих стаєнь до вулиці. Кіті була найпрудкіша, тож саме вона побачила першою, як зненацька спохмурніло довкола: вранішнє сонце трохи згасло, ніби хтось висотував його світло. Дівчина зупинилася. Крізь арку до провулка лізли звивисті, тонкі щупальця пітьми, а за ними з’явилася темна хмара. Вулиця пропала з очей; провулок виявився ніби відтятим від навколишнього світу.

Що ж тепер робити? Кіті безпорадно перезирнулася з Якубом і поглянула назад. Хлопчина-єгиптянин, у якого виросли крила, тепер пурхав двором, утікаючи від стрибків кістяка.

— Не підходьте до цієї хмари! — тихо й нервово промовив Джон Мендрейк. Він стояв поруч, вирячивши очі, й поволі задкував. — Це небезпечно!

— Хіба тобі не байдуже? — пирхнула Кіті, однак теж почала задкувати.

Хмара тяглася до них. Її оточувала мертва тиша; війнуло запаморочливим запахом вогкої землі.

Якуб торкнувся її руки:

— Ти чуєш?..

— Так.

З глибини навислої тіні долинули важкі кроки. Щось наближалося.

— Треба тікати, — сказала Кіті. — Мерщій до підвалу!

Вони обернулися й кинулися до сходів, що вели до комори пана Пенніфізера. З іншого кінця двору кістяк, що даремно витрачав свої блискавки на спритного й верткого демона, помітив їх—і ляснув у долоні. Земля під ногами здригнулася. Одвірок біля входу в підвал переломився, й на сходи впала добряча тонна цегли. Коли курява вляглася, дверей більше не було.

Кістяк вистрибом рушив до них.

— Цей клятий демон надто спритний, — мовив він. — Я передумав. Першими будете ви двоє.

— А мене за віщо? — зойкнув Якуб. — Я ж нічого не робив!

— Знаю, дитинко, — кістяк блиснув очними ямками. — Але ти повен життя. А мені — після стількох годин під водою — треба підживитись.

Він простяг руку — й тільки тепер помітив чорну хмару, що повзла двором і висотувала з повітря світло. Кістяк утупився в темряву, роззявивши рота.

— Отакої... — тихо промовив він. — А це що таке?

Кіті з Якубом притулилися до стіни. Кістяк не звернув на це уваги. Він крутнув тазом, обернувся до хмари й вигукнув щось незрозумілою мовою. Кіті відчула, як поруч із нею здригнувся Якуб.

— Це по-чеськи, — прошепотів він. — Щось ніби: «Я кидаю тобі виклик!»

Череп обернувся на сто вісімдесят градусів і вирячився на них.

— Пробачте, дітки. Зачекайте хвилинку. Тут у мене одна незакінчена справа. Півсекундочки, і я візьмуся за вас. Чекайте тут.

Клацаючи кістками, він побокував і встав посеред двору, не зводячи очних ямок із хмари. Кіті спробувала зосередитись. Вона озирнулася довкола. Вулицю геть поглинув морок; сонце перетворилось на примарний диск, ледве помітний на небі. Вихід з провулку перегороджувала щільна пітьма, з інших боків були суцільні стіни й заґратовані вікна. Кіті вилаялась. Якби вона мала хоч одну кулю, можна було б пробити собі дорогу, а тепер вони сиділи тут безпорадні, мов щури в пастці.

Вони відчули порив вітру, й на землю біля них легенько сіла крилата постать. Демон Бартімеус згорнув за спиною свої прозористі крила й ласкаво кивнув їй. Кіті зіщулилась.

— Не хвилюйся, — мовив хлопчина-єгиптянин. — Я дістав наказ: не дати вам утекти цим автомобілем. Якщо ти наблизишся до нього, мені доведеться зупинити тебе. А так — роби собі, що заманеться.

Кіті насупилася:

— Що тут коїться? Звідки ця темрява?

Хлопчина скрушно зітхнув:

— Пам’ятаєш, я згадував про ґолема? Оце він і є. Хтось вирішив утрутитись. А чому — не треба й гадати. Через цей клятий посох. До речі... — він примружив очі. — Що він там... О, ні! Тільки не кажіть, що він... Ні, все ж таки... От малий дурень!

— Хто?

— Мій любий хазяїн! Він намагається скористатись посохом!

Навпроти — недалеко від автомобіля — стояв, тулячись до стіни, чарівник Джон Мендрейк. Не звертаючи уваги на кістяк — той зараз скакав туди-сюди бруківкою, лаючи на всі заставки чорну хмару, — він стояв, спираючись на посох і понуривши голову; очі його були заплющені, наче він дрімав. Кіті здалося, що його губи ворушаться: він ніби шепотів якісь слова.

— Недобре це скінчиться, — зауважив демон. — Якщо він спробує скористатись посохом за допомогою простої формули — без заклять Підкріплення й Мовчання, — то матиме велику халепу. Він навіть не знає, яку силу містить цей посох. Силу принаймні двох маридів. Він надто амбітний — це його вічна