Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

була сильна й дуже розгнівана. Фоліотова пика набрякла; він видав непристойний звук. Розв’язка була близька. Фоліот лопнув, наче повітряна кулька, й перетворився на пару — від хвоста до кінчиків пазурів, — яка швидко розтала в повітрі. Кіті з Гірнеком, утративши рівновагу, попадали на землю.

Магічне дзеркало щасливо приземлилося в руки Натаніелеві. Він потупив очі й тільки тепер зрозумів, що сталося. Його полонені, хитаючись, підводилися.

— Бартімеусе! — заволав він.

Я тим часом спокійненько сидів на бетонному стовпчику.

— Що? — поглянув я на нього.

— Чому ти не зупинив їх? Я ж дав тобі точні настанови!

— Еге ж, еге ж, — я почухав потилицю.

— Я наказав тобі вбити її, якщо вона щось викине!

— Автомобіль! Біжімо до нього!

Дівчина вже кинулася геть, тягнучи за собою Гірнека. Вони мчали бруківкою в бік лімузина. Це було цікавіше навіть за ацтекську гру в м’яч. Бракувало хіба що смаженої кукурудзи.

— Ну то що?! — Натаніель аж не тямив себе з гніву.

— Ти наказав мені вбити її, якщо вона порушить вашу угоду.

—Атож! Скажімо, спробує втекти — що вона зараз і робить! Мерщій! Бо тоді Полум’я Знищення...

Я весело всміхнувся:

— Але ж угода тепер недійсна! Ти сам розірвав її кілька хвилин тому — й до того ж якнайпідлішим чином, скажу я тобі. Тож тепер вона ніяк не може порушити її, авжеж? Послухай-но: якщо покласти цей посох на землю, тобі легше буде дерти на собі волосся...

— Ах ти ж... Я скасовую всі попередні накази й віддаю новий, який ти не зможеш перебрехати! Не дай їм утекти цим автомобілем!

— Гаразд.

Що вдієш, я мусив коритися. Я поволі зіскочив на землю і неквапом подався за ними навздогін.

Увесь цей час, поки Натаніель репетував, ми з ним дивились, як наші приятелі щодуху мчать бруківкою. Дівчина бігла попереду: ось вона порівнялася з лімузином і відчинила передні дверцята, намагаючись змусити водія повезти їх звідси геть. Шофер, що досі не виявляв ані найменшої цікавості до того, що тут коїлося, далі сидів, зирячи просто перед собою. Кіті заходилася кричати на нього, вигукуючи якісь накази. Потім шарпонула його за плече. Шофер хитнувся й завалився вбік — просто на приголомшену дівчину, а тоді впав ниць на бруківку. Одна його рука безсило витяглася вбік.

На кілька секунд ми всі заціпеніли. Д івчина завмерла, дивуючись, вочевидь, власній силі. Я міркував про дивовижну професійну честь британського працівника старого гарту. І навіть мій хазяїн ненадовго припинив пускати з рота піну. Потім усі підійшли ближче.

— Сюрприз!

Із-за машини визирнуло усміхнене обличчя. Власне, навіть не усміхнене, а вишкірене, бо черепи усміхатись не можуть. Та водночас він аж променів невгамовними веселощами, що аж ніяк не пасували до рідкого сивого волосся, вимащеного річковим мулом; до розмоклого чорного лахміття, що звисало з кісток, і до запаху цвинтарної гнилизни, підхопленого вранішнім вітерцем.

— Ой-ой-ой! — красномовності, як і завжди, мені не бракувало.

Клацаючи кістками, африт Гонорій із зловтішним криком стрибнув на капот автомобіля. Взявшись у боки, схиливши череп набік і виблискуючи висохлими стегнами, він у світанковому сяйві по черзі оглядав нас усіх.

45

На кілька секунд Кіті забула про те, що стоїть на бруківці й дихає вранішнім повітрям; подумки вона перенеслася назад під землю, до темного склепу, де смерть дихала їй в обличчя і один за одним гинули її друзі. Той самий жах, та сама безпорадність... Кіті відчула, як її сила й рішучість розсипаються на попіл, наче згорілий папір. їй перехопило подих.

Потім вона розсердилася на демона Бартімеуса. Тепер їй стало зрозуміло, що його слова, ніби він знищив кістяк, були ще однією брехнею. Далі Кіті подумала про Якуба, що стояв і тремтів поруч із нею; через неї він тепер загине — дівчина знала це достеменно й ненавиділа себе за це.

Кістяк загубив більшу частину свого вбрання; те, що залишилося, висіло жалюгідними клаптями на жовтаво-білих кістках. Золота маска кудись поділася; криваві вогники жевріли тепер у чорних очних ямках черепа. Крізь ребра й залишки сурдуту просвічувало сонце. Від штанів і черевиків не зосталось нічого. Проте завзяття в кістяка не поменшало. Він стрибав з ноги на ногу напрочуд, аж до моторошного, спритно.

— Хіба не чудово? — веселий голос, що виходив з-за розхитаних зубів, лунав ясно, наче дзвін. — Більшого не можна було й сподіватися! Ось я — радісний, мов ягня, хоч хрящі в мене трохи просякли! Я знову готовий до роботи... Чого я хотів? Відшукати своє втрачене майно, забрати його й піти собі. А що я знайшов? Мій посох, еге ж! Цілісінький, як новенький! Ба більше — з ним ще двоє ягняток, із якими можна побавитися! Двоє маленьких ягняток, про яких я думав без упину, поки мене несло через гирло холодною-холодною водою і мій розкішний костюм гнив у мене на кістках! Ні, тільки не вдавай, люба, що ти тут ні до чого! — пискливий голос перетворився на гарчання, й череп обернувся в бік Кіті. — Ти — одна з них! Мишенятко, що потурбувало спокій мого хазяїна, забрало його посох і думає, ніби шляхетна панна може носити в торбинці мерзенне срібло! З тобою я поговорю наостанок!

Кістяк підскочив, витягся, постукав цвілими кістками об капот лімузина і тицьнув пальцем у бік Бартімеуса, що досі був у подобі смаглявого хлопчика-єгиптянина.

— А ще й ти! — додав він. — Той, хто вкрав у мене обличчя! Той, хто втопив мене в Темзі! О, який я злий на тебе!

Можливо, демон і злякався, проте якнайкраще це приховав.

— Що ж, я розумію тебе, — холодно відповів він. — Правду кажучи, я й сам трохи розчарований. Чи не зробиш ти ласку пояснити, як ти тут опинився?

Кістяк люто клацнув щелепою:

— Мене врятував від забуття чистісінький випадок! — просичав він. — Мене несло за водою — безпорадного, в холоднючій темряві, — аж тут я натрапив ліктем на іржавий ланцюг, що вів на дно, до затонулого якоря. Я тут-таки вхопився за ланцюг і пальцями, й зубами! Змагаючись із водою, що линула в океан, я поповз угору, до світла. І куди ж я вибрався? То була стара баржа, поставлена на ніч на якір. Поки жорстока вода спливала з моїх кісток, до мене поверталася сила.