Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

бачив сяйво принаймні однієї кулі-шпигуна, що летіла навздогін. За нами досі стежили здалека.

Дівчина врешті зупинилась у невеличкому бічному відгалуженні головного підвалу. Вона увімкнула слабеньку лампочку. Кімната була порожня, крім дровітні в дальньому кутку. Зі стелі текла вода і струмочками розпливалася по підлозі. Натаніель зморщив носа.

— Ну? — зіпнув він. — Я нічого не бачу!

Дівчина підійшла до дровітні і тицьнула ногою кудись під дрова. Щось рипнуло, й частина цегляної стіни повільно відійшла вбік, відкривши темний отвір.

— Стійте на місці! Не ходіть туди!

Мій хазяїн, уперше облишивши Гірнека, підбіг до Кіті і став між нею й потаємними дверима.

— Бартімеусе! Заходь туди і скажи, що ти там бачиш. Якщо посох там, принеси його мені.

Я наблизився до дверей — боязкуватіше, ніж це властиво мені, — і оточив себе Щитом на той випадок, якщо всередині пастка. Підходячи до отвору, я відчув застережне тремтіння на всіх сімох рівнях: це свідчило, що поблизу — потужна магія. Я обережно просунув голову в отвір і озирнувся.

Там я помітив щось на зразок величезного буфету — вбогу діру, наполовину заставлену дешевими цяцьками, які дівча та його приятелі поцупили в чарівників. Звичайнісінькі скляні кулі, металеві скриньки — всілякий непотріб, нічого цінного.[91]

Єдиним винятком була річ, недбало притулена до стіни в дальньому кутку, в недоречному сусідстві з кількома вибуховими списами.

Коли я бачив посох здалека, з-над охоплених вогнем празьких дахів, він блищав і потріскував грозовою силою. З розриву між хмарами до нього зліталися блискавки, його величезна тінь сягала неба. Ціле місто стало жертвою його гніву. А тепер він скромно стояв у запорошеній комірчині, й павук спокійненько плів своє павутиння між його різьбленим набалдашником і тріщиною в стіні.

І все-таки в ньому досі дрімала прихована міць. Його аура потужно пульсувала, наповнюючи кімнату світлом на вищих рівнях. Такі речі — це не іграшки. Я взяв Ґледстонів посох двома пальцями — наче людина, що дістає з яблука черв’яка, — виніс його з таємної комори й віддав своєму господареві.

О, який він був щасливий! Полегшення аж линуло з нього хвилею. Він узяв у мене посох і заходився розглядати його. Аура магічної речі тихо осявала обличчя хлопця.

— Пане Мендрейку!—обізвалася дівчина. Тепер вона стояла поруч із Гірнеком, обіймаючи його за плечі однією рукою, ніби прагнучи захистити. Невидимий фоліот переповз на друге Гір-некове плече й дивився на Кіті з глибокою недовірою. Він, можливо, відчував її вроджену стійкість до магії.

— Пане Мендрейку! — повторила вона. — Свою частину угоди я виконала. Тепер ви повинні звільнити нас.

— Так, так,—мій хазяїн навіть не підняв голови від посоха. — Авжеж. Зараз я віддам розпорядження. Вам нададуть супровід. Тільки спочатку треба вибратися з цього похмурого місця.

***

Коли ми вийшли з підвалу, проміння вранішнього сонця вже торкнулося стаєнь і виблискувало на хромованих боках автомобіля, що стояв навпроти. Водій, мов закам’янілий, сидів на своєму місці, зирячи просто перед собою. За увесь час, що нас не було, він немовби й не ворушився. Тут дівчина знову заговорила втомленим, без особливих надій голосом:

— Нам не потрібен супровід, пане Мендрейку. Звідси ми й самі дістанемось, куди нам треба.

Мій хазяїн саме піднявся сходами, стискаючи в руці посох. Спочатку він ніби й не почув її: думки його, переповнені іншими речами, блукали десь далеко. Аж ось він підморгнув, завмер і вирячився на дівчину так, наче вперше бачив її.

— Ви ж обіцяли, — нагадала вона.

— Обіцяв... — він розгублено насупився.

— Обіцяли відпустити нас.

Я помітив, що вона трохи подалася вперед, ніби готуючись до ривка. Мені стало цікаво, що ж вона зробить.

— Так, так!

Був час, рік чи два тому, коли Натаніель виконав би будь-яку свою обіцянку. Він вважав би за негідний вчинок порушити її, навіть попри свою ворожнечу з дівчам. Можливо, й тепер йому не дуже подобалося те, що він робить. І вже запевно, що він трохи завагався, ніби й справді не знав, на що зважитись. Потім я побачив, як він позирнув на червоні кулі, що вилетіли з підвалу й знову зависли над ним. Очі хлопця потьмяніли. Його хазяї за ним стежили — й це вирішило справу.

Говорячи, він поправляв манжети, але тепер його схожість з іншими чарівниками була глибша й міцніша, ніж оце поверхове наслідування.

— Обіцянки, дані терористам, навряд чи до чогось зобов’язують, панно Джонс, — сказав він. — Наша угода недійсна. Вас піддадуть допиту й судитимуть за зраду. Я сам доправлю вас до Тауера. І не намагайтесь пручатися! — він погрозливо підвищив голос: дівчина засунула руку за пазуху. — Життя вашого приятеля висить на волосинці. Софокле, покажися!

Вишкірений фоліот на Гірнекових плечах став видимим на першому рівні, зухвало підморгнув дівчаті і клацнув зубами в хлопця біля вуха.

Дівчина згорбилась і знітилась.

— Що ж, гаразд, — відповіла вона.

— Ваша зброя — чи що у вас там за пазухою... Покажіть її! Поволі!

Вона завагалася:

— Це не зброя.

Натаніелів голос став гнівним:

— Мені немає часу на ці витівки! Покажіть її, бо ваш приятель залишиться без вуха!

— Це не зброя. Це подарунок.

Сказавши це, вона витягла руку з-за пазухи. У неї в пальцях блиснуло щось маленьке, кругле, світле. Бронзовий диск...

Натаніель вирячив очі:

— Це ж моє! Моє магічне дзеркало![92]

Дівчина кивнула:

— Заберіть його назад.

Вона махнула рукою. Диск, крутячись, злетів високо в небо: ми — Натаніель, фоліот і я — машинально поглянули йому вслід. Тим часом дівчина діяла: простягла руки, схопила фоліота за тонку шию й стягнула його з Гірнекових пліч. Захоплений зненацька фоліот випустив з пазурів свою здобич: його лапи безпорадно замахали в повітрі, але хвіст обкрутився навколо Гірнекового лиця, хлиснув, наче батіг, і почав стягатися тугою петлею. Гірнек скрикнув, намагаючись зірвати з себе хвіст.

Натаніель позадкував, проводжаючи поглядом диск у повітрі. Він досі тримав посох, але витяг вільну руку, сподіваючись упіймати дзеркало.

Пальці дівчини щосили стиснули фоліотові шию. Очі в нього вибалушились, обличчя почервоніло.

Хвіст дедалі дужче здавлював Гірнекові голову.

Я спостерігав за цим усім з великою цікавістю. Кіті зараз сподівалася на свою стійкість, на здатність протистояти фоліотовій магії. Все залежало від того, якою потужною є ця стійкість. Фоліот цілком міг оговтатись, розчавити Гірнекові череп, а тоді розправитись і з самою дівчиною. Проте вона