Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

Кіті майже нічого з цього не зрозуміла, та й не дуже прагнула.

— Будь ласка, Бартімеусе... тебе ж так звуть? Скажи, як нам звідси вибратися? Чи можеш ти допомогти нам? Скажімо, пробити стіну?

Темні очі хлопчини пильно поглянули на неї:

— А навіщо? Чому я повинен це робити?

— Ну... ти... ти ж не хочеш нам зла? Ти лише виконував накази...

Вона говорила не дуже впевнено. Хлопчина спохмурнів:

— Я — злий демон. Ти сама казала так. Та навіть якби я й хотів допомогти вам, зараз не варто привертати до себе увагу. Наш приятель-африт поки що не забув про нас... Він пригадав облогу Праги, де такі самі ґолеми наводили страх на Ґледстонове військо.

— Він щось робить, — прошепотів Якуб. — Кістяк...

— Еге ж. Нахиліться.

Чорна хмара на кілька секунд зупинила своє просування, ніби витівки кістяка, що вистрибував попереду, спантеличили її. Та невдовзі вона немовби прийняла рішення. Темні щупальця потяглися в бік Мендрейка з посохом. Проте й кістяк не зволікав: він підняв руку. З руки вилетів осяйний потік блідого світла і вдарив у хмару. Пролунав глухий удар, наче вибух за міцними дверима; клапті чорної хмари полетіли на всі боки, звиваючись і танучи в теплому промінні вранішнього сонця, що зненацька спалахнуло з новою силою.

Бартімеус схвально мугикнув:

— Непогано, непогано. Та це йому не допоможе.

Якуб з Кіті затамували подих. Тепер, коли хмара розвіялась, вони побачили серед двору велетенську постать — трохи схожу на людську, проте водночас набагато більшу й масивнішу, з незграбними кінцівками та схожою на кам'яну плиту головою, що сиділа просто на плечах. Позбавлений хмари, ґолем немовби розгубився. Він без ладу вимахував руками, ніби намагався зібрати розвіяну темряву докупи. Коли йому це не вдалося, він, анітрохи не зважаючи на переможні вигуки кістяка, важко попрямував далі.

— Мендрейкові слід поспішити з цим закляттям... — зауважив Бартімеус. — Ого! Знову наш Гонорій!

— Геть! — розлігся двором вигук кістяка. — Посох — моя власність! Я кидаю тобі виклик! Не для того я сторожив його понад сотню років, щоб якийсь боягуз викрав його в мене! Я бачу, як ти зириш на мене крізь це око! Я вирву його і роз чавлю в кулаці!

Сказавши це, він пустив у ґолема ще кілька магічних бли скавок. Та ґолемові вони, здається, не завдали жодної шкоди.

Кам'яна постать наближалася. Тепер Кіті чітко бачила її голову: дві дірки на місці очей, а посередині лоба — третє око більше і майстерніше виготовлене. Це око оберталося туди сюди й сяяло, наче біле полум’я. Рот так само був лише нерів ною щілиною, цілком непотрібною. Кіті згадала слова демона: десь у цьому страхітливому роті—чарівний рукопис, що надає чудовиську його силу.

Пролунав зухвалий вигук. Африт Гонорій, розлючений тим, що всі його атаки були марні, кинувся навперейми ґолемові. Крихітний на тлі величезної постаті, кістяк зігнув коліна й стрибнув, викинувши з рота й рук промені магічної сили. Він приземлився просто ґолемові на груди, обхопив кощавими руками його шию, обкрутив ногами торс. Там, де кістяк торкнувся ґолема, знялося блакитне полум’я. Ґолем зупинився, підняв міцну, схожу на кийок руку, і вхопив кістяк за лопатку.

Двоє супротивників завмерли, зчепившись, у мертвій тиші. Полум’я здіймалося дедалі вище. Війнуло смаленим, а потім— нестерпним холодом.

Аж тут долинув гуркіт, спалахнуло блакитне сяйво...

Кістяк розлетівся на шматки.

Уламки кісток градом посипались на бруківку.

— Дивна річ...

Бартімеус сидів на землі, підібгавши ноги. Він скидався на глядача, захопленого незвичайним видовищем.

— І справді дивна річ. Гонорієві це аж ніяк не було потрібно. Вчинок необачний, хоч і відважний. Самогубство, та й годі. Він, звичайно, збожеволів, та все одно мав розуміти, що ґолем його вб’є, еге ж? Ґолеми нищать нашу магію, розпилюють нашу сутність, навіть якщо її замкнено в кістках. Незрозуміло... Можливо, його все-таки втомив цей світ. Ось ти могла б зрозуміти його, Кіті Джонс?

— Кіті... — Якуб нетерпляче смикав дівчину за рукав. — Вихід вільний. Ми можемо втекти...

— Так, — дівчина ще раз поглянула в бік Мендрейка. Той досі стояв, заплющивши очі й повторюючи слова якогось закляття.

— Ходімо...

Знищивши кістяк, ґолем з хвилину стояв нерухомо — аж раптом ожив. Його справжнє око блиснуло, крутнулось і вирячилось на Мендрейка з посохом.

— Настала, здається, Мендрейкова черга...

Бартімеус говорив байдуже, ніби просто нотуючи факт.

Кіті, стенувши плечима, почала вслід за Якубом пробиратися вздовж стіни до арки.

Аж тут Мендрейк підняв голову. Спочатку він ніби не усвідомлював небезпеки, що насувалась на нього, та потім його погляд зупинився на ґолемі. Мендрейкове обличчя розцвіло усмішкою. Він підняв перед собою посох і промовив одне-єдине слово. Вздовж посоха знизу вгору заструменіла рожево-фіолетова хмаринка. Кіті завмерла на місці. Долинув тихий шум, ніби тисяча бджіл задзижчала десь під землею, повітря затріпотіло, й довкола все легенько здригнулося.

— Це неможливо! — мовив Бартімеус. — Він усе-таки скористався ним! За першим разом!

Хлопчина всміхнувся ще ширше. Він показав Ґледстоновим посохом на ґолема: той розгублено зупинився. Різьблений набалдашник мерехтів барвистими вогниками; обличчя хлопця було осяяне їхнім світлом і просто-таки моторошною радістю. Низьким владним голосом він промовив вигадливе закляття. Хмаринка, що струменіла вздовж посоха, спалахнула. Кіті примружила очі й наполовину відвернулася. Ґолем хитнувся назад. Хмаринка заколихалася, зашипіла, знову втяглася в посох і пробігла рукою чарівника. Голова хлопця рвучко подалася назад; його підкинуло в повітря і з сумним стукотом ударило об стіну.

Хлопчина лежав на бруківці, висолопивши язика. Посох випав з його руки.

— Отакої, — кивнув Бартімеус. — Він усе-таки не зміг скористатись ним. Так я й думав.

— Кіті! — Якуб був уже досить далеко попереду. Він шалено вимахував їй руками. —Ходімо, поки не пізно!

Велетенська глиняна постать урочисто рушила до завмерлого тіла чарівника. Кіті кинулася була вслід за Якубом, аж тут обернулася до Бартімеуса:

— Що ж тепер буде?

— Тепер? Після маленької помилки мого хазяїна? Нічого цікавого. Ви втечете. Ґолем уб’є Мендрейка, забере посох і віддасть його тому чарівникові, який дивиться на нас крізь це око.

— А ти? Хіба ти йому не допоможеш?

— Проти ґолема я безсилий. Одного разу я вже пробував... До того ж, коли ви щойно намагалися тікати, мій хазяїн скасував усі свої дотеперішні накази — зокрема й обов'язок захищати його. Якщо Мендрейк помре, я опинюся на волі. Отож