Вікторія Калінгер - Серце Дракона, Вікторія Калінгер

Десь у кімнаті дівчина почула дитяче гудіння. Спочатку не одразу зрозуміла, звідки в хатині Мо могло взятися маля. А потім згадала.

- Меліна? - Дівчина поглянула у місце, де Мо підготувала для її донечки невеличке ліжечко зі старої скрині. І в цю мить погляд дівчини застиг. У кріслі біля стіни вона побачила свого чоловіка, який тримав на руках їхню донечку, тихо наспівуючи їй якусь заспокійливу мелодію.

І не сама поява Драгана у хатині Мо так вразила Миру. Її шокувало те, що в Імператора за спиною виднілися величезні прозорі крила ніжно бузкового кольору, що немов огортали його і немовля. Чомусь, дівчині здалося, що так Драган охороняє своє дитя від зла, що  тихо причаїлося у темних закутках кімнати. І такою вже була милою ця картина, що Мира, не витримавши, почала тихо плакати.

- Драгане? - Хриплим від сліз голосом, покликала його Мира.

Чоловік перевів свій ніжний погляд на дружину. На його обличчі засяяла посмішка.

- Ти так міцно спала, і я не хотів тебе будити.

Через пелену сліз, дівчина й не одразу збагнула, що крила за спиною чоловіка зникли.

- Вона така мила. - Драган знову перевів свій погляд, сповнений тепла і любові, на крихітний комочок, що лежав на його руках.

- Її звуть Меліна.

- Меліна. - Драган промовив це ім’я, немов смакував його на слух. - Дуже гарне.

Чоловік піднявся з крісла і повільно підійшов до ліжка, де лежала його дружина. Сівши на краєчок, він і далі продовжував милуватися своєю донечкою.

- Ти коли приїхав? - Тихо запитала Мира, ніжно споглядаючи на дитину.

- Нещодавно. В дорозі я раптом відчув, що потрібен тобі. Тому, не роздумуючи просто повернув назад.

- Куди ти їздив, Драгане? - Тепер вже Мира дивилася на свого чоловіка.

Спочатку Драган мовчав і дівчина вже подумала, що він їй нічого не скаже. Та мить і чоловік здався.

- Насувається щось лихе, Миро. Я нутром це відчуваю. Ще й з інших Островів почали надходити невтішні новини. Якась темна сила вщент знищує цілі королівства. Я впевнений, що це Морок. І рухається він до нас. Йому потрібне його Серце.

Драган торкнувся своїх грудей. Та Мира точно знала, що там вже давно нічого немає. Тепер це зло носить в собі вона. І, на превеликий жаль, вона також відчуває, як те лихе у ній тягнеться до чогось могутнього і темного.

- Дуже давно я попросив Захарія виготовити артефакти захисту. Лиш нещодавно він зміг їх завершити. І я одразу ж вирушив у похід, щоб особисто розмістити ці артефакти вздовж всього Острова. Та відчувши твій біль, я повернувся.

- Гадаєш, вони зможуть захистити Острів? - З острахом запитала Мира.

- Я маю надію, що вони хоча би б його затримають не надовго. Щоб я міг вигадати щось інше.

Наступного ранку, погодувавши свою доньку та залишивши її на люблячого чоловіка, Мира спустилася до низу. Їй катастрофічно не вистачало свіжого повітря. Чомусь, стіни кімнати на неї тиснули, змушуючи відчувати незрозумілу паніку. Дівчині постійно вважалося, що із-за тіней на неї споглядає сам Морок.

Сівши на лаву біля хатини, Междемира вдихала на повні груди ранкове повітря лісу. Природа її завжди заспокоювала. Напевно, саме тому її народ і жив колись у лісах.

«Нгаруї... Цікаво, які ж вони були?..» - Відколи Мира дізналася про своє походження, це вперше вона почала задумуватися над тим, а яким же ж був народ її матері.

- Про що задумалася? - З лісу вийшла Мо. В руках жінка несла кошик із травами, які щойно назбирала у лісі.

- Якими були Нгаруї?

Якщо жінку і здивувало питання Мири, то вигляду вона не подала. Поставивши тяжкого кошика на порозі, Мо сіла біля дівчини і промовила:

- Наш народ був дуже волелюбним, веселим та відданим своїм традиціям. Ми не підкорялися жодній владі. І перш ніж приймати якісь рішення, зважували всі за і проти. Нас не цікавили земні багатства. Розкоші і золото були не для Нгаруї. Природа - ось де був наш дім. Наше багатство. І за наш дім і свободу ми ладні були померти.

- Чому Драган не відчуває в мені Серця Морока? - Розповідь Мо про Нгаруї зворушила та змусила замислитися Миру, однак вона не хотіла показувати цього жінці.

- Твоя магія, підсилена моєю, створює захисний бар’єр. Певно він і не дозволяє Драгану бачити іншу твою сутність.

- Присягнись, що не скажеш йому про Серце. - Мира із тривогою поглянула на Мо.

- Але, Миро...

- Просто присягнись. Я сама розкрию йому правду коли прийде час.

- Що ти задумала, Миро? - Мо не на жарт була стурбована таким рішенням Мири.

- Мо, будь-ласка, не питай мене. Бо я й сама до пуття не знаю, що буду робити. Та я точно впевнена, що Морок скоро буде тут. І ні які артефакти Захарія його не зупинять. Тому, заприсягнись мені, що не скажеш Драгану про Серце.

Якусь мить жінка вагалася. Знала, що давши клятву, вже не зможе її порушити. Та впевненість і рішучість у погляді Мири все ж змусила здатися Мо.