Зигмунт Мілошевський - Безцінний

Давня історія? Може, й так. Але в такому разі чому я відчуваю цю нестерпну болісну злість? Учора американці визнали, що посприяли війні. Посприяли найбільшій катастрофі в історії Польщі. Учора громадяни Ізраїлю одержали можливість стати американськими громадянами. Учора моя знайома вийшла з дитиною з американського консульства зі сльозами на очах. Було вирішено, що мета їхнього візиту — відвідини вмираючої тітки у Філадельфії — недостатня для того, щоб поїхати до країни вічного щастя.

Бракує слів. Але скажу одне: ідіть собі. Заберіть свої посольства, свої консульства, свої винищувачі й свої дрімлайнери, які ви нам нав’язуєте. Заберіть свої фальшиві білозубі посмішки, кока-колу, Міккі-Мауса й усі ті слова, якими ви засмічуєте нашу прекрасну мову. А передусім від сьогодні давайте собі раду самі, дорогі союзники!

20 червня

Східний Париж контратакує

Навіть якщо я не плакав, то на очах бриніли сльози. З найдавніших знайдених сімейних документів випливає, що бабця Юзефа (родом із Блоня) вийшла заміж за варшав’янина дідуся Генрика у столиці в 1871 році, що робить з мене варшав’янина в шостому поколінні. І можете сміятися, але я люблю це найбридкіше місто Європи так сильно, як тільки можна любити купу цеглин, покладених одна на одну. Це був, є і буде мій дім, іншого я не хочу і не потребую, тут мене поховають, крапка. Усе своє життя я був зациклений на минулому цього міста, невпинно шукав сліди його краси й величі, як реліквії зберігав знімки, листівки, фільми, мапи.

Набридав приятелям розповідями про Східний Париж, про центр цієї частини Європи, про одне з найважливіших і найпрекрасніших міст на мапі континенту. Але врешті я мусив прийти до тями, вийти на паскудні вулиці паскудного міста, повернутися, немов до дружини, яка з чарівної красуні перетворилася на товсте, бридке й злостиве бабисько.

Тому вчора в Національному музеї, де я був свідком відкриття павільйону Мілевського і його скарбів, зокрема славетного Toute le Monde, який з моменту відкриття в Татрах був одностайно проголошений істориками мистецтва «найважливішою картиною в історії живопису», — вчора у мене на очах бриніли сльози. Бо я зрозумів, що хоч один раз в історії цього міста сміх історії — це приязна посмішка, а не злостиве хихотіння.

Як інакше пояснити те, що більше ніж через сімдесят років після початку Другої світової війни діються такі речі. Що завдяки колекції картин, яку один єврей і водночас великий польський патріот викрав у вирішальний момент у найбільшого лиходія в історії, Варшава відтепер, безумовно, стоятиме в одному ряду з Парижем, Флоренцією та Нью-Йорком.

Що я кажу! Уже стоїть! CNN, ВВС, Аль-Джазіра — вчора з’являлася лише одна тема у світових медіа, всі камери показували одне місце, одне бридке місто десь на околицях Європейського Союзу. Неможливо замовити квиток на рейс до Варшави, неможливо знайти місце в готелі, неможливо знайти видавця преси чи книжок, який би не готував зараз спеціальні публікації про польську столицю.

Пані й панове, вчора Східний Париж повернувся на мапу Європи.

15 липня

Юнак із Чешира

Розмова з професоркою Катажиною Бондою з Майстерні консервації живопису Національного музею в Кракові при Музеї князів Чарторийських, начальницею відділу, відповідального за реставрацію знищеного «Портрета Юнака» Рафаеля Санті.

— Як ви гадаєте, чи станете ви коли-небудь перед більшим викликом у професійному житті?

— Ніколи. Ані я, ані жоден інший реставратор.

— Скільки точно було частин?

— Великих кілька сотень, а всіх, разом із найменшими скалками, майже дві тисячі. Коли ми пронумерували всі частини і розклали на столах, ми виміряли, що сумарна довжина столів становила вісімдесят метрів.

— Навіщо нумерувати кожну скалку?

— Тривимірне зображення кожного елемента було введено до комп’ютера з точністю до сотої частки міліметра. Це вдалося зробити завдяки застосуванню найновішого обладнання, яке використовують у медичній діагностиці.

— Ви робили томографію скалок?

— Томографію і магнітно-резонансну томографію. Загалом це не була найважча частина завдання. Потім ми мали знайти програмістів, які могли написати для нас програму, що була здатна поєднати ці тривимірні пазли між собою. Я дуже рада, що ми знайшли таку команду в Польщі, без цих чудових хлопців ми б не впоралися. А коли вже після кількох тижнів обчислень і після незліченної кількості спроб та помилок ми одержали тривимірне зображення складеної цілісності й знали, де конкретно має бути яка скалка, взялися до роботи.

— На якому етапі ви перебуваєте тепер?

— Складаємо картину згори, вже є близько чверті, тобто обличчя Юнака вже готове. Ми витратили на це два місяці.

— Чи бракує якихось частин?

— Дивовижно, але вдалося знайти майже всі елементи картини, а завдяки тому, що ця катастрофа сталася на снігу, вони були в кращому стані, ніж якби, приміром, твір було розтрощено на бетоні. На жаль, невеличкі фрагменти забрала на собі машина, яка призвела до цих знищень.

— Які елементи?

— Що ж, нелегко про це говорити, але, попри далекосяжні пошуки, не вдалося знайти таємничої усмішки Юнака, від уст залишився тільки шматочок верхньої губи. Пам’ятаєте «Алісу в Країні Чудес»? Там була усмішка без кота. А тут у нас кіт без усмішки.

— Кіт?

— Так ми його називаємо в майстерні, через те хутро, накинуте на плечі.

До відкриття музею залишалось кілька хвилин, і Ліза Тольґфорс знала, що за мить її оточить юрба туристів, які три години терпляче стояли в черзі, чекаючи на можливість побачити нову найбільшу принаду туристичної Європи. Їй це не заважало, навпаки, хотіла відчути запах юрби, почути «охи» й «ахи», побачити телячий захват в очах людей, які не відрізнили б Джотто від Поллока. Хотіла хоч на мить потішити себе ілюзією, що бодай короткий контакт з шедевром призведе до того, що люди стануть кращими. Що не почнуть через півгодини думати, чи вдасться в цьому дивному радянському місці нажертися, нагидити й засунути комусь руку в труси, і все це за помірною середньоєвропейською ціною.

Однак поки що була сама. Каролеві якимось надлюдським зусиллям вдалося домовитися, щоб їй дозволили протягом чверті години побути самій у цьому укріпленому і захищеному місці, яке, якщо вірити офіційним повідомленням, охоронялось краще, ніж скарбниця Польського національного банку. Ліза подумала, що такі дані, по-перше, не найкраще свідчать про центральний польський банк, а по-друге, — тут вона усміхнулася, підморгуючи в одну з камер, — для декого це може стати викликом.

Павільйон графа Мілевського, який називали також «Корвінаріумом», збудували в парку біля Національного музею у Варшаві, точно копіюючи виставкову залу палацу на Санта-Катаріні. Ту саму, яку хорвати протягом десятиліть називали театром і