Джеймс Еллрой - Секрети Лос-Анджелеса, Джеймс Еллрой

Він тримав її в сейфі в банку. Він знав, що журнали там, знав, що вони його збуджують, а також знав, що якщо забагато про них думатиме, то це зруйнує його шлюб. Він занурився з головою у сімейне життя, зводячи в їхньому будинкові любові міцні стіни, через які не долинуло би ані поголоску про ту весну. І, як не дивно, одруження й тверезий спосіб житті дали свої результати. Але, по суті, це просто відтермінувало катастрофу — з часом Карен зрозуміла, хто він такий насправді.

Вона бачила, як він лупцює собачника Перкінса; він вживав слово «нігер» перед її батьками. Вона допетрала, що його геройства, про які розповідали у пресі, — брехня. Вона бачила його п’яним та розгніваним. Він ненавидів її друзів, а його — Міллер Стентон — зник з його життя, як тільки Джека викинули із «Жетона честі». Він знудився життям із Карен, спробував розвіятися за допомогою тієї порнухи — і пропав.

Він знову наважився було ідентифікувати моделей — і нічого. Поїхав до Тіхуани, накупив іще порножурналів — і нічого. Спробував шукати Крістін Берджерон, навіть через телетайп шукав, однак ані крихти інформації нарити не вдалося. Ніяких реальних доказів і слідів він так і не дістав і тоді вирішив створити фальшивку.

Він почав купувати вуличних повій та дівчат за викликом. Він розкладав їх у позах, у яких були дівчата з журналів. По три, по чотири — вибудовував з них ланцюжки на килимі. Він наряджав їх у театральні костюми, змушував повторювати рухи, які бачив на знімках. Він мавпував побачені фотографії і створював власні; іноді він навіть замислювався про кров та каліцтва, але потім лякався своїх думок.

Реальні жінки ніколи не збуджували його настільки сильно, як ці зображення; і лише страх утримував його від того, аби піти напряму до «Флер-де-Ліс» — джерела усіх його бажань. А ще він не розумів, чого боїться Карен і чому досі не пішла від нього.

Після останньої склянки всі погані думки зникли.

Джек розплатився й рушив до своєї машини. З машини хтось познімав ковпаки та двірники. На місці злочину неподалік «Ранчо Генка» — огороджувальна стрічка, дві поліцейських машини. Навіть штрафної квитанції за неправильне паркування на вітровому склі не було — мабуть, вандали вкрали і її.

Він заявився на вечірку у самому її розпалі — був тут і Елліс Лоу і якісь товсті гаманці із Республіканської партії. Жінки в коктейльних сукнях, чоловіки — у темних костюмах. І тут Джек — у штанах, спортивній футболці, заляпаній собачою кров’ю.

Джек помахав офіціантові, взяв собі мартіні. Зупинився поглядом на фотографіях у рамках, що висіли на стіні.

Там можна було дослідити усі віхи політичної кар’єри Елліса Лоу: ось стаття про вибори окружного прокурора у 1953-му в «Гарвард Лоу Рев’ю», а ось на іншій фотографії Елліс Лоу розповідає пресі, що нігери встигли зізнатися у бійні в «Нічній сові», перед тим, як накивали п’ятами із в’язниці й були застрелені. Джек засміявся, хльоснув мартіні й ледве не вдавився оливкою.

— Раніше ти одягався набагато краще, — почулося в нього за спиною.

— Ну, — обернувся Джек, — раніше я взагалі був крутим перцем.

— Цікаво, як ти виправдаєш свою появу у настільки невідповідному вигляді?

— Ну, я сьогодні вбив двох чуваків.

— Зрозуміло. Ще щось?

— Ага, я їх обох убив пострілами в спину, а ще я застрелив чужого пса і втік, поки не з’явилося якесь начальство. А, ну, і якщо ти не помітив, після цього я нажерся. Еллісе, давай уже до справи, гаразд? Кого там сьогодні треба потрусити?

— Джеку, тихіше.

— Куди ти там далі, бос? Сенат чи Білий дім?

— Джеку, тут не час і не місце для таких розмов.

— Ой, та годі тобі. Кажи вже. Куди балотуватимешся у 1960-му?

— Гаразд, до Сенату, — прошипів Лоу. — Я хотів попросити тебе про послугу, але не тоді, коли ти в такому стані. Проспишся, прийдеш в себе — тоді й поговоримо.

До їхньої розмови прислухалися тепер усі присутні.

— Та чого ти ламаєшся, ну? Я ж весь до твоїх послуг! Кажи вже, кого ми сьогодні потрусимо?

— Сержанте, тихіше, — підвищив голос Лоу.

— Ах ти ж, мудило! — відповів Джек. — Гівна би ти без мене пробився. Це я для тебе Макферсона підставив, це я йому підсипав снодійного й підклав йому ту чорну дівку, так що це я заслуговую на те, аби знати, кого ти збираєшся потрусити наступним.

— Тобі кінець, — хрипким шепотом видушив із себе Лоу.

— О-о-о, сподіваюся на це! — відповів Джек, плеснувши йому в обличчя свій мартіні.