Володимир Кільченський - Вітри сподівань

— Що, пани ляхи присмажили ваші оселедці?!

Після доповіді про вивідини сотник оглянув десятку Санька і голосно промовив:

— З вас не знімається обов’язок довідатися про сили ляхів! До ранку «язика» треба притягнути — хоч би що не сталося!

Сотня шаргородців зупинилася табором неподалік злощасного містечка, і Голота зібрав своїх обговорити спосіб захоплення «язика». Довго вели раду, та до чогось путнього так і не домовились.

— Все, хлопці, на сьогодні досить просторікувань. Буде день — буде й хліб! — нарешті вгомонив усіх Санько і пішов спати.

Прокинувся посеред ночі і сів, утупившись у непроглядну темінь, стривожено прислухаючись до нічного звучання якихось істот і таємничого шелестіння листя від прохолодного повіву вітру. Десь за обрієм, у бік Збаража, темний небокрай раз по раз осяювався короткочасними спалахами блискавок, удари грому не досягали слуху Санька, і він відчув повну особисту безпорадність перед міццю сил природи. «Сіно треба б забрати до сінника. Затягнуть зливи — попріє…» — промайнула думка. І він пригадав учорашню зустріч з чолов’ягою, що доправляв гарби запашного сіна в маєток свого пана. Та від думки, що блискавично спалахнула, стукнув себе по голові: «Так час і нам сіно відвезти до пана Сіцінського…»

Сон пропав, і в голові вже роїлися питання: «А гарбу де придбати? А сінце де покошене, яке де попало не валяється?..» Та то вже все було пусте. Він тепер знав, як пробратися до містечка та винюхати, скільки ляхів там засіло. Нетерпляче чекав вранішньої зорі, своїм шарканням удосвіта побудив усіх хлопців з десятки. Побурчали на нього десятинці та під натиском Санькових стусанів попід боки почали вставати.

До світанку встигли вже оглянути коней, напоїти та осідлати. Санько ледве діждався, коли вже вигляне сонце, відразу заспішив до сотника. Назар Гунта тільки-но прокинувся, але, почувши про затію Голоти на вилазку, дав свою згоду, додавши:

— Дивись, на твою совість і шию покладаю… У разі чого!..

За якийсь час десятка Голоти, озброєна з ніг до голови, вирушила спробувати розвідницького щастя. Праворуч від Санька їхав їздовий Мирон Набока, який давно вже умовляв десятника взяти його «хоч раз поглянути» на своїх хлопців у бійці та зазнати і собі веремії. Знаючи його спокійну та повільну вдачу, десятинці умовляли Мирона облишити цю затію, та він тільки посміхався у вуса, а коли вже з десятником узгодив, готувався на вилазку, як бувалий вояка.

Ліворуч від Санька рухався на своїй огрядній кобилі Опуці вірний товариш Ілько Титикало. За дві версти від табору досягли місця, звідки вчора вибиралася гарба з сіном, і почали спускатися в придолинок. Сонце не сліпило в очі, бо було приховане пеленою високих хмар, які віщували не сьогодні-завтра негоду.

Незабаром їхньому зору відкрилася велична долина річки Гнєзни, яка брала початок десь неподалік, бо своєю шириною на цю пору літа сягала не більше десяти сажнів. Понад річкою та на схилах долини виднілися копиці сіна, а подекуди побіля них стояли гарби, і селяни закидали сіно, не оглядаючись навкруги. Тільки коли вже козаки були поряд однієї гарби, чоловік зупинився і здивовано поглянув на верхових, а жіночка, яка приймала оберемки сіна та притоптувала його, присіла, поглядаючи на прибульців зверху.

Санько привітався і запитав:

— Люди добрі, а куди це сіно поїде?..

Чоловік здивовано поглянув на козаків та, затинаючись, відповів, показуючи рукою в бік маєтку:

— Звичайно, до маєтку пана Сіцінського… Це його угіддя, тож і сіно звозимо до нього…

— Добре, добре, що його угіддя, ми не забираємо сіно, а прохати будемо вас, аби ми самі йому це сіно й доправили… Так давно вже кортить сінце перевозити та копнувати…

Жіночка, зачувши такі незрозумілі висловлення, обізвалася з верху забитої сіном гарби:

— А ми що — будемо ледарювати? Їдьте собі далі, вам воювати до душі, а наше — аби руки не знали спочинку…

— Та ми вам не будемо заважати, працюйте собі. А сіно це ми відвеземо до маєтку, згода? — впевнено, з притиском мовив Голота.

Тут уже й чоловік не витримав:

— Дідько б вас ухопив, хлопці! На що вам це діло?

Жіночка вже злізла з гарби і стояла, тримаючи руки попід боки та зі злістю дивлячись на козаків.

— Корзун і Головня, стерегтимете цих добрих людей. Підведіть їх до тої гарби, хай купою почекають до полудня… А як вщухне бійня, нехай ідуть з Богом.

Двоє козаків повели до другої гарби селян, а хлопці почали висмикувати в сіні кубла для схованки. Десятник призначив їздового Мирона готувати гарбу до від’їзду, а Таранду примусив огорнути голову жіночою наміткою, прикривши його невеликі чорні вуса, і, залишившись вдоволеним, кинув:

— Сидітимеш поверх сіна… Та коли знадобиться, не забудь, що ти козак. Палитимеш зверху по ляхах!

Мирон, немов і справді був погоничем волів, смикнув за ярмо — і воли слухняно потягли воза догори, а хлопці, полегшуючи волам зусилля, обліпили гарбу, штовхаючи її вперед.

— Гей, рябі, гей, волики хутенькі! Тягніть, козаки з вами! — весело закликав худобину Мирон, відчувши