Кірстен Бойє - Медлевінґери

Коли Йоганнес вибіг на третій поверх, вхідні двері вже були відчинені. У передпокої, де меблі виглядали, наче з реклами, пурхала сюди-туди Моа.

— Тут так тихо! — шепотіла вона. — Я їх кликала! Але ніхто не відгукується!

За мить у дверях стояли Нісс і Торіл. Йоганнес закликав їх до передпокою і зачинив за ними двері, потім увімкнув світло.

— Ну? — злякано спитав він. Нісс подивився на Торіла, і Торіл кивнув.

— Так, я теж так думаю! — сказав Нісс. — Ми обидва думаємо, що вони тут, Йоганнесе! У цій квартирі. Ми відчуваємо!

— А де? — поцікавився Йоганнес, у той час як Моа пурхала вздовж і впоперек усіма кімнатами. — Де ви їх відчуваєте? У цьому помешканні не так уже й багато схованок!

Нісс упав на підлогу і поповз поміж кріслами і канапою. Йоганнес роззирнувся довкола.

— Шафа! — раптом скрикнув він. — Бельгійська шафа! — Він притьмом підбіг до вікна і смикнув одну з нижніх дверцят шафи. — Звичайно! Він так з нею носився, коли вселявся!

Хлопець спробував відчинити дверцята, але вони не піддавалися. Нісс притиснув вухо до дерев'яної стінки й прислухався.

— Вони тут, всередині! — крикнув він. — Я знаю!

Він подивився на Торіла.

— Я нічого не чую, — невпевнено промовив Йоганнес, шукаючи ключа. У його голові прокручувався фільм: Їделунґ, що просто-таки панічно благає вантажників поводитися з шафою якнайобережніше. Відмовляється розібрати її, аби пропхати крізь двері. Не реагує, коли вантажники натякають йому на те, що з шафи долинають якісь звуки. Вмикає на повну гучність музику, про це навіть Брітта розповідала.

— Є! — тріумфально крикнула Моа. Вона злетіла до стелі і кинула їм маленький латунний ключик, який лежав на шафі. — Лі-феї просто створені для таких завдань. Та ще й дві фібули! Той, хто не вміє літати, нізащо би їх не знайшов!

— Певна річ, ти знову Найвеличніша, — сказав Нісс. Затамувавши подих, він стежив за тим, як Йоганнес тремтливими пальцями повертав ключ у замку шафи.

— Ведуре! — крикнув Нісс.

— Антаку! — прошепотів Торіл.

— Прошу дуже, я ж казала! — задоволено промовила Моа і ледь не впала, приземляючись.

Антак і Ведур лежали на боці, скоцюрбившись, у великій шухляді, яка простягалася на всю довжину шафи. На їхніх сірих обличчях був написаний розпач.

— Ах, Ведуре! — прошепотів Нісс. — Мені так шкода, що ми не знайшли вас швидше!

Але Моа вже відіпхала їх убік.

— Геть звідси! — енергійно сказала вона. — Тільки й умієте, що теревенити! — І простягнула Ведурові руки, щоби допомогти вилізти з шафи.

— О Боже! — застогнав він й одразу сів на килим. — Я сплю чи це насправді?

Нісс обійняв його так міцно, що вони обоє ледь не впали.

— Ведуре! — скрикнув він. — Ясно, що насправді! Ми визволили вас! Нам це вдалося!

Торіл стояв за кілька кроків від відчиненої шафи. Антак не ворушився.

— Ну! — прошепотіла Моа. — Допоможи йому! Він же твій батько!

Антак підняв голову.

— Я навіть не наважуюся подякувати вам, — прошепотів він. — Те, що я вчинив, не вибачають. Як я повернуся в наш край, до нашого народу? Чи мені коли-небудь пробачать? — Він затулив обличчя руками.

— Ах, про це поговоримо пізніше! — нетерпляче сказала Моа. — Я хочу негайно піти звідси геть. Ви двоє, ви вже можете йти?

На сходах Торіл дуже відстав. Як же йому тепер соромно за батька, подумав Йоганнес. І ніхто не може йому допомогти.

— Торіле! — сказав він. — Ти йдеш?

Торіл кивнув.

Удома Моа насамперед ввімкнула телевізор.

— От! — задоволено сказала вона і вляглася на підлогу. — Зараз ви відразу подивитеся щось гарне!

Але Йоганнес забрав у неї з рук пульт.

— Передусім ви, мабуть, хочете їсти, правда? — невпевнено запитав він. Антак і Ведур такі маленькі! Проте вони однозначно були дорослими. — Ви хочете… Ви голодні? Хочете пити?

Ведур кивнув.

— Попити — це саме те, що треба, мій хлопче! — сказав він. Здавалося, його зовсім не дивує, що дитина значно вища за нього. — Дуже дякую! А тепер треба негайно подумати… Опівночі Каїн хоче…

У цей момент подзвонили в двері.

— Одну хвилинку! — сказав Йоганнес. — Зараз принесу пити! Спершу відчиню!

У дверях стояла Ліна, яка відсунула його й рішуче пройшла в