Гарольд Роббінс - Пірат

і швидко, як і будь-хто з них. І ні разу Бейдр не бачив його змореним. Як там його називали ізраїльтяни? Левом Пустелі? Дуже влучне ім'я.

Бен Езра повернувся до ізраїльського капрала.

— За п'ятнадцять хвилин — нульова година. Перекажіть іншим.

Той побіг не гаючись. У генерала був стурбований вигляд.

— Хамід і Джабір все ще не повернулися.

Бейдр звівся на ноги. Він поглянув у бік табору. Там була тиша.

Десь збоку, з чагарників долинув шелест. Через якусь мить з'явилися Хамід і Джабір.

— Де ви так довго барилися? — спитав генерал.

— Нам довелося працювати поряд з вартовими,— сказав Хамід. — Вони там кругом сновигають, мов мухи. Я думаю, що мої підрахунки занижені. Там, мабуть, чоловік сто п'ятдесят.

— Це нічого не міняє,— сказав Бен Езра. — Коли ми ввійдемо туди, будь поруч зі мною. Випустивши всі ракети, ізраїльтяни допоможуть нам з бранцями.

— Слухаюся, сер,— Хамід озирнувся. Бейдр почути їх не міг. — Я бачив його дочку. Вона була в командирській хатині. З нею було два чоловіки. В одному з них я впізнав Алі Ясфіра. Другого я не знаю.

Бен Езра скривився. Подобається це чи ні, а вона — його онука.

— Перекажи, щоб по можливості не завдали кривди дівчині,— сказав він.

— Слухаюся, сер,— Хамід побіг і зник поміж дерев.

До нуля — десять хвилин. Бен Езра підняв джелабу і відстебнув шаблю-пояс, якою він був оперезаний. Потім вправно пристебнув її зверху своєї вільно звисаючої хламиди. Взявшись рукою за ефес, він витяг з піхов криву шаблюку. Зграбно вигнута сталь блиснула в місячному світлі. Бен Езра ще раз відчув себе помолоділим. Шабля, без якої він ніколи не йшов на битву, була при боці. В світі все діялося як годиться.

Лейла взяла ще одну пляшку кока-коли і поставила її на стіл.

— Коли ви збираєтеся від'їжджати? — спитала вона Алі Ясфіра.

— Вранці.

— Мені б хотілося поїхати з вами. Я вже починаю божеволіти отут. Тут немає чого робити.

— Єдина дівчина серед ста сорока чоловіків і нудишся?

— Ви знаєте, про що я говорю,— сердито сказала Лейла.

— Скоро це все скінчиться. Тоді ти зможеш повернутися до Бейрута.

— Що буде з ними, коли все скінчиться?

Він знизав плечима.

— Невже ми маємо це зробити? Навіть якщо мій батько віддасть нам усе, що ми просимо?

— Їх так багато. Вони завжди можуть нас розпізнати.

— Але ж діти, невже і вони мають померти?

— Яка тебе муха вкусила? Я думав, ти їх ненавидиш. Вони вкрали в тебе спадщину.

— Не діти. Джордана та мій батько — так. Тільки не діти.

— Діти теж можуть нас розпізнати.

Якусь хвилю вона сиділа мовчки, потім звелася на ноги.

— Піду я, мабуть, подихаю свіжим повітрям,— сказала вона.

Коли за нею зачинилися двері, Ясфір повернувся до Рамадана.

— Якщо я вчасно не повернуся, наказ ти знаєш.

— Так,— відповів Рамадан.

— Вона мусить бути першою,— сказав Ясфір. — Вона більше, аніж хто інший, може послати нас на шибеницю. Вона знає про нас занадто багато.

Нічне повітря було прохолодне і приємно пестило її обличчя. Лейла повільно рушила до своєї хатини. Відбулося так багато такого, чого вона не передбачала. І не було в тих подіях нічого романтичного, захоплюючого, того, що вона прагнула побачити і відчути. Здебільшого вони породжували нудьгу. Нудьгу і порожні ночі та дні.

І не було ніякого відчуття причетності до справи визволення. Вона вже давно облишила спроби зв'язати те, що діється, з боротьбою за визволення палестинців. Всі бойовики були найманцями. І оплачувалися дуже добре. Очевидно, жоден з них не дбав про справу визволення. Лише про свою місячну платню. Це було зовсім не те, про що балакали в школі хлопці та дівчата. Тут слово «свобода» було тільки словом.

Вона згадала, як якось Хамід намагався їй це пояснити. Та тоді вона відмовлялася його зрозуміти. Здавалося, що це було так давно. А минуло ж лише шість місяців. У чому ж справа? Тоді вона відчувала себе такою юною, а зараз — такою старою?

Вона зупинилася на порозі своєї хатини і оглянула табір. Було тихо. Щось її занепокоїло, та вона не знала, що саме. Вона помітила, як на стіні щось майнуло. Один з кулеметників випростався, щоб потягтися. Проти блідого місячного сяйва вона побачила, як його руки підвелися вгору. Потім він раптом поточився й упав стрімголов із стіни сюди, у табір. За мить долинув звук пострілу. Вона застигла від подиву, а небо наче розверзлося і з нього на табір полився пекельний вогонь.

Коли вони побігла, в її голові заблиснула шалена думка. Тепер вона знала, що її занепокоїло. Тиша. Занадто вже було тихо.

Розділ шістнадцятий

Прокинулися діти, репетуючи від страху. Хатина здригалася від вибухів, які, здавалося, вибухали зовсім поряд. Джордана скочила зі своєї койки, підбігла до дітей і міцно притисла до себе.

Вона почула, як у сусідній кімнаті верескнула одна з жінок,— важко визначити, хто саме. Крізь шпарини, в забитих дошками вікнах, їй видно було спалахи червоного та жовтогарячого світла. Потім нічну тишу розірвав ще