Джозеф Хеллер - Пастка-22

голими фігурками на рожевій камеї Аарфі викинув у вікно автомашини. Як він жадав обох тих дівчат! Він шукав їх, але марно. Він так глибоко їх кохав і знав напевне, що вже ніколи їх не побачить. Розпач гриз його. Видіння обсідали його. Він марив про сестру Дакет із задертою спідницею й оголеними до самого верху стрункими стегнами. Він трахнув якусь худу шльондру з мокрим кашлем, що підчепила його в завулку між двома готелями, та в тому не було жодної втіхи, і він поквапився на квартиру рядових до товстої, дружелюбної покоївки в жовто-зелених панталонах, яка дуже йому зраділа, але не змогла його розпалити. Він пішов до ліжка рано і спав сам. Пробудився він невдоволеним, тоді трахнув розв’язну дівку, невисоку і повновиду, яку після сніданку знайшов у квартирі, але йому стало лиш трохи краще, й він прогнав її, щойно кінчив, і знову заснув. Проспавши до обіду, він пішов купити подарунки для сестри Дакет і шалик для покоївки в зелено-жовтих панталонах, яка обійняла його з такою гаргантюанською вдячністю, що він знову розпалився за сестрою Дакет і знову хтиво побіг шукати Лючану. Натомість він зустрів Аарфі, який прилетів до Рима на літаку Голодного Джо разом з Данбаром, Нейтлі і Добзом, а того ж вечора відмовився влаштувати разом з ними п’яний набіг задля порятунку повії

Нейтлі від підтоптаних армійських цабе, які не випускали її з готелю, бо вона неправильно вимовляла «здаюсь».

— А чого б це я мав ризикувати собою заради її порятунку? — гордовито спитав Аарфі. — Тільки не переказуйте Нейтлі мої слова. Скажіть, що я мусив піти на зустріч з впливовими членами студентського братства.

Підтоптані великі цабе не хотіли відпустити повію Нейтлі, поки вона не скаже «здаюсь».

— Скажи «здаюсь», — казали вони їй.

— Здаюсь, — говорила вона.

— Ні, не так. Сама скажи «здаюсь».

— Здаюсь, — говорила вона.

— Вона далі нічого не розуміє.

— Невже ти й досі нічого не розумієш, га? Ми ж не можемо примусити тебе сказати «здаюсь», якщо ти сама не хочеш казати «здаюсь». Хіба не ясно? Не кажи «здаюсь», коли я тобі наказую казати «здаюсь». Добре? Тепер кажи «здаюсь».

— Здаюсь, — сказала вона.

— Ні, не кажи «здаюсь»! Скажи «здаюсь»!

Вона не сказала «здаюсь».

— Чудово!

— Дійсно чудово.

— Добрий початок. А тепер скажи «здаюсь»!

— Здаюсь.

— Оце вже погано.

— Ні, так теж недобре. Вона просто нас не поважає. Ну яка нам радість примушувати її, щоб вона казала «здаюсь», коли їй байдуже, примушуємо ми її казати «здаюсь» чи ні.

— Так, їй справді байдуже. Скажи «нога».

— Нога.

— Бачите? Їй байдуже все, що ми робимо. Їй до всіх нас байдуже. Ми для неї порожнє місце, так?

— Здаюсь, — сказала вона.

Їй справді було байдуже, і це їх страшенно дратувало. Щоразу, як вона позіхала, вони її люто термосили. Їй усе було байдуже, навіть їхні погрози викинути її в вікно. Вони були вкрай деморалізовані люди виняткової якості. А їй було нудно, нецікаво і хотілося спати. Вона працювала вже двадцять дві години, і їй було прикро, що ці чоловіки не відпустили її разом з двома подружками, з якими починалася ця оргія. Їй було трохи дивно, навіщо їм, щоб вона сміялася, коли сміються вони, і щоб отримувала задоволення сама, задовольняючи їх. Усе це для неї було дуже незрозуміле й анітрохи нецікаве.

Вона не могла второпати, чого вони від неї хочуть. Тільки-но вона обм’якала, заплющивши очі й задрімавши, як вони розштовхували її і примушували ще раз сказати «здаюсь». Щоразу, як вона казала «здаюсь», вони виказували своє невдоволення. Вона не розуміла, що означає це «здаюсь». Вона сиділа на дивані з напіврозтуленим ротом, покірна, в’яла, заціпеніла, весь її одяг зібганий у кутку на підлозі, і думала, чи довго ще ці голі чоловіки сидітимуть з нею і змушуватимуть її говорити «здаюсь» у цьому елегантному номері-люкс, до якого давня подружка Орра, нестримно хихочучи від п'яних кривлянь Данбара та Йосаріана, привела Нейтлі й решту членів строкатої рятувальної експедиції.

Данбар вдячно вщипнув давню подружку Орра за дупу і передав її Йосаріану, який притис її до одвірка, вхопивши обома руками за сідниці, і став хтиво тертись об неї, аж поки Нейтлі не схопив його за руку і, відірвавши від дівки, потяг у блакитну вітальню, звідки Данбар уже викидав через вікно на подвір’я все, що трапляло під руку. Добз трощив меблі попільницею на ніжках. Раптом на дверях з'явився голий смішний чоловік з рожевим післяапендицитним шрамом і заревів:

— Що тут діється?

— В тебе ноги брудні, — відповів Данбар.

Чоловік обома руками прикрив свій пах і щез. Данбар, і Добз, і Голодний Джо не припиняли енергійно, з радісним хеканням і завиванням викидати крізь вікно все, що могли підняти. Невдовзі вони скінчили з одягом на диванах і валізами на підлозі й стали ритися в кедровій шафі, коли двері внутрішніх покоїв знову відчинилися і чоловік, що виглядав дуже поважно від шиї і вище, владно ступив у вітальню босими ногами.

— Гей, ви, припиніть! — гаркнув він. — Що ви тут виробляєте?

— В тебе ноги брудні, — сказав йому Данбар.

Чоловік теж затулив руками пах і зник. Нейтлі кинувся за ним слідом, та його зупинив той перший офіцер, який причвалав назад до вітальні, тримаючи перед себе подушку, мов стриптизерка надувну кульку.

— Гей, ви! — люто загорлав він. — Припиніть!

— Припиніть, — відповів Данбар.

— Це я вам кажу.

— Це я вам кажу, — сказав Данбар.

Офіцер роздратовано тупнув ногою, з досади гублячи впевненість.

— Ви навмисно повторюєте мої накази?

— Ви навмисно повторюєте мої накази?

— Я зараз вдарю.

Чоловік підняв кулак.

— Я зараз вдарю, — холодно застеріг його Данбар. — Ти німецький шпигун, і я тебе розстріляю.

— Німецький шпигун? Я американський полковник!

— Ти американський полковник? Ти просто черевань з подушкою. Де ж твоя форма, якщо ти американський полковник?

— Ви щойно викинули її у вікно.

— Так от, хлопці, — сказав Данбар. — Арештуйте цього тупого покидька. Заведіть цього покидька до поліційного відділку і зачиніть там, а ключ викиньте.

Полковник зблід зі страху.

— Ви збожеволіли? Де ваші відзнаки? Гей, ви! Ану назад!

Та похопився він надто пізно, бо Нейтлі угледів свою дівчину на дивані в сусідній кімнаті