Джозеф Хеллер - Пастка-22

років, який належить до іншого покоління, до іншої епохи, іншого світу, що розваги його нудять і не варті докладених зусиль, що й самі вони його нудять. Він не міг їм закрити рот; вони були гірші за жінок. Їм бракувало мізків, щоб бути самозаглибленими і пригніченими.

Їхні приятелі з інших ескадрилій почали безпардонно заскакувати до намету, перетворивши його на місце для своїх збіговиськ. Часто йому самому було вже нікуди дітися. Що найгірше, він не міг більше приводити до себе сестру Дакет. А тепер, у сиру, вітряну пору, він не мав куди її повести! То було непередбачене лихо, і ох, як йому кортіло порозбивати їм голови кулаком або вхопити, одного за одним, за штани та за комір і раз і назавжди вижбурнути в мокрі, слизькі вічнозелені бур’яни, що росли поміж його власним пісуаром у вигляді іржавої продірявленої цвяхом каструлі та загальним клозетом із сучкуватих соснових дощок, що стояв неподалік, схожий на пляжну кабінку.

Замість того, щоб порозбивати їм голови, він, у калошах і чорному дощовику, почвалав крізь мжичку і темряву, щоби вмовити Вождя Білого Вівсюга переселитися до нього і своїми погрозами і свинськими манерами витурити геть цих гидливих, чепуристих вилупків. Але Вождь Білий Вівсюг застудився і думав, як би йому перебратися до шпиталю, щоб померти там від запалення легень. Інстинкт підказував Вождю Білому Вівсюгу, що його час настає. В грудях боліло, і він постійно кашляв. Віскі вже його не зігрівало. Найгіршим прокляттям було те, що капітан Флюм вернувся у свій причіп. Ось знамення з очевидним смислом.

— Він мусив повернутися, — доводив Йосаріан, марно намагаючись утішити похмурого широкогрудого індіанця, чиє міцно закроєне червоно-буре обличчя враз споганіло до якоїсь зачуханої вапнистої сіризни. — Він вмер би з холоду, якби пожив у лісі за такої негоди.

— Ні, це не негода, — вперто наполягав Вождь Білий Вівсюг. Він постукав себе по чолі з пророчим виразом. — Ні, сер. Цей жовтопузий щось знає. Він знає, що настав мій час умерти від запалення легень, ось що він знає.

І ось так я знаю, що настав мій час.

— А що каже Док Деніка?

— Мені нічого не дозволяють казати, — тужливо мовив Док Деніка зі свого стільчика в темному кутку: в миготливому полум'ї свічки його гладеньке клинкувате мініатюрне личко мало колір зеленої черепахи. Все навколо тхнуло цвіллю. Лампочка в наметі перегоріла кілька днів тому, і жоден з двох його мешканців не зміг зібратися на силі й вкрутити нову. — Мені більш не дозволяють займатись лікарською практикою, — додав Док Деніка.

— Він — небіжчик, — злостиво зауважив Вождь Білий Вівсюг з хрипким від мокротиння реготом. — Оце справді смішно.

— Я навіть не отримую платні.

— Оце справді смішно, — повторив Вождь Білий Вівсюг. — Весь цей час він знущався над моєю печінкою, а тепер глянь, що з ним сталося. Він труп. Його вбила власна жадібність.

— Не це мене вбило, — зауважив Док Деніка спокійним, байдужим тоном. — Жадібність тут ні при чім. Це все той паршивий доктор Стабз — настроїв полковника Каткарта й підполковника Корна проти військових лікарів. Він своєю принциповістю знеславить професію медика. А як не буде обачнішим — медична асоціація його штату забалотує його і не допустить до шпиталів.

Йосаріан дивився, як Вождь Білий Вівсюг обережно переливає віскі у три порожні пляшечки з-під шампуню і засовує їх до свого речового мішка.

— А ти не міг би дорогою до шпиталю зайти до мене і врізати комусь із них по носі? — задумливо спитав він. — Їх там четверо, скоро вони зовсім випхають мене з мого ж намету.

— Знаєш, щось подібне колись сталося з усім моїм племенем, — співчутливо зауважив Вождь Білий Вівсюг і хихотнув, відкинувшись на койці. — А чому ти не попросиш капітана Блека вигнати цих шмаркачів? Блек любить людей виганяти.

Йосаріан кисло скривився на саму лише згадку про капітана Блека, який вже знущався з новеньких льотчиків щоразу, як ті заходили в його розвідвідділ по карти чи інформацію. Подумавши про капітана Блека, Йосаріан змінив своє ставлення до сусідів на співчутливе і опікунське. Не їхня вина, що вони молоді й веселі, казав він сам собі, освітлюючи темну стежку додому хитливим променем ліхтарика. Він теж хотів би бути молодим та життєрадісним. І не їхня вина, що вони відважні, впевнені й безтурботні. Йому просто треба перетерпіти, поки одного-двох із них уб’ють, а решту поранять, отоді всі вони стануть нормальними. Він заприсягся, що буде толерантніший і зичливіший, та коли він, уже з приязнішим ставленням, пірнув у свій намет, у грубці гуділо яскраве полум’я, і він нажахано роззявив рота. Прекрасні березові поліна Орра оберталися в дим! Його сусіди кинули їх у вогонь! Він витріщився на чотири байдужі розпашілі обличчя, і йому хотілось їх обматюкати. Коли вони голосно, сердечно привітали його і гостинно запросили підсунути стільця й поїсти з ними смажених каштанів та печеної картоплі, йому хотілось зіткнути їх всіх лобами. Ну і що йому з ними робити?

А наступного ранку вони викинули небіжчика з намету! Ось так просто — взяли і викинули його геть! Вони винесли його койку і всі речі прямо в кущі і звалили там на купу, а потім повернулись до намету, бадьоро обтрушуючи руки, як після добре зробленої справи. Йосаріана приголомшила їхня рішуча снага і завзятість, їхня практична, прямолінійна ефективність. За кілька хвилин вони енергійно розв’язали проблему, над якою він і сержант Таузер марно билися місяцями. Йосаріан запанікував — перелякався, що і його вони можуть так само легко видворити, — побіг до Голодного Джо та й утік з ним до Рима за день до того, як повія Нейтлі нарешті добре виспалась і прокинулася сповненою кохання.

Розділ 33

Повія Нейтлі

У Римі він скучав за сестрою Дакет. Коли Голодний Джо відлетів з поштою назад на Піанозу, робити там не було що. Йосаріан так затужив за сестрою Дакет, що подався спрагло шукати Лючану, чий сміх і потайний шрам він не міг забути, або ту п'яну, патлату, млоснооку повію в переобтяженому білому ліфчику і розстебнутій оранжевій сатиновій блузці, чий перстень з