Агата Задорожна - Мистецтво брехні, Агата Задорожна

Вона кліпнула очима, не розуміючи, де опинилася. 

– Що… – почала вона, а тоді змовкла. Очі знову заволокло плівкою тупого послуху, і вона завмерла, як лялька. 

– Думали, що це буде так легко? – запитав Леонард, схиливши голову. – Справді? 

Ярош позаду мене зробив крок вперед, торкаючись мого плеча. Але не втручаючись. 

– Ви сильні, це правда, – визнав Леонард, стискаючи у кулаці артефакт і намагаючись непомітно розчавити його сяйво. Щось виходило з-під його контролю, і він це розумів. І він також розумів, що не може приховувати це довго. Що я це вже побачила. – Але в мене є Зірка, а вас стримує нашийник. Я знаю про нього теж, тож… Вам не здолати мене. Це просто неможливо. 

Він не закінчив, але у його голосі явно читалося самовдоволення. Він знав, що в його плані не було жодної вади, і вже смакував перемогу. Перед усіма викладачами, перед ректором, перед Тавою ла Шедд він збирався вбити три десятки молодих менталістів. А потім, вочевидь, піти непокараним. 

…ось тільки я буду не я, якщо це дозволю. 

Я повернулася до Яроша і примружилася до нього. 

– Вибачай, але мені набрид цей балаган. 

Він втупився у мене з нерозумінням на лиці, але я не стала пояснювати. Тільки потягнулася до шиї та стиснула пальці на замку нашийника. Кілька секунд, і їх запекло вогнем, а потім в моїх руках опинилися дві окремі металеві частини артефакту. 

Я впустила їх на підлогу, ані краплі не турбуючись про те, що з ними трапиться. 

– Як? – вражено видихнув Ярош, і його очі нагадували два мідяки. 

Я знизала плечима, а тоді довірливо схилилася до нього:

– В якусь мить я й справді збиралася втекти, і нашийник заважав. А ти ж так вдало підказав мені тоді про пастку… Дякую, любий. 

Ярош кліпнув очима, а тоді на його губах заграла дивна крива посмішка. 

– Будь ласка. І давно ти це зробила? 

Він обвів рукою уламки нашийника. 

– Відразу ж після смерті Санена, – відізвалася я стримано. Думками я вже була далеко – буквально. Ще ніколи раніше я не намагалася захопити розум такої великої кількості людей. 

Три десятки – значно більше, ніж під силу будь-якому менталісту, особливо, коли я не бачила жодного з них. Але голови студентів все ще сплутували мої закляття, і коли нарешті нашийника знову не було, сила лилася так вільно, як, здавалося, ніколи раніше. 

Леонард, звісно ж, відчував, що щось йде не за його планом. Я сподівалася, що він спробує боротися, розпорошить свої сили, і тоді я зможу його перебороти. Він міг тримати у руках найпотужніший амулет, який коли-небудь існував, проте досвіду у нього все ще не було. Це було б просто. 

Але він виявився розумнішим. 

Леонард не намагався перехопити контроль над усіма студентами, ні. Він дозволив мені забрати усіх. Повз мене і викладачів три десятки менталістів зачакловано вийшли за межі факультету – прямо у руки до Пандори. Але Ліна… 

Леонард вхопився у неї з усіх сил, і він був поряд, а я далеко. В нього був артефакт, а в мене було виснаження від найбільшого використання чарів за, певно, все моє життя. Вона стояла непорушно – на самому краєчку вежі. Моє серце вже навіть не гупало у грудях; я не знала, як взагалі жива, бо воно, здавалося, взагалі припинило битися. 

– Непогано, пані Блекото. Зрештою, я у вас не помилився. Але… 

Він легко підштовхнув Ліну ще на крок до краю вежі. Шматочки черепиці під її черевиками почали скрипіти й обсипатися вниз. І, як і передбачив Леонард, я краєм ока помітила, як вони впали у сніг зліва від мене. 

– Чи готові ви розпрощатися зі своєю студенткою? – запитав він холодно. 

– Зупинися, – прогарчала я, але знала, наскільки безсило звучав голос. Я намагалася спинити Ліну, але її розум був оточений такою кількістю чужої магії, що пробитися було просто неможливо. 

Але, на диво, Леонард мене послухав. 

– Гаразд. Я готовий на обмін – ви підіймаєтеся сюди замість неї. І тоді ми з’ясуємо, хто ж вартий того, аби бути менталістом. 

Це була дурниця; така дурниця, і я не розуміла, як він цього не розумів. Він не був менталістом – усю його могутність йому давав артефакт, без нього він був цілковитою нездарою. Але, вочевидь, ця думка не прослизала у Леонардовому розумі. Він сам був одурманений – і дух тоді не брехав про те, наскільки небезпечним є його творіння. 

Але це було неважливо. Він давав мені можливість врятувати Ліну, тож я кивнула, і майже відразу ж після цього зробила перший крок вперед. 

Я не змогла піти далі, бо Ярош вхопив мене за передпліччя. 

– Я йду з тобою, – сказав він настільки твердо, що я знала – сперечатися з ним немає жодного сенсу. Тож я тільки кивнула і озирнулася до решти викладачів. Мій погляд перехопила Меліса. 

– Ми будемо поряд, – сказала вона рішуче, і я кивнула їй. 

А тоді ми почали підійматися на вежу.