Агата Задорожна - Мистецтво брехні, Агата Задорожна

Розділ 56. Вершина

Двері на дах були зовсім маленькі й непримітні – я не звертала на них уваги жодного разу за місяці, що провела у вежі. Але тепер вони піддалися легко, і я ступила на черепицю, підставляючи лице пронизливому вітру та мокрому снігу. 

Ліну я знайшла очима відразу – вона стояла на самому краєчку вежі, готова у будь-який момент зробити крок вперед, у пустоту. А ось Леонард… Його фігура ховалася у вихрах чарів, що йшли з артефакту. Він вже не тримав його у руці; зірка зависла у повітрі поряд з ним, закутуючи його у свою магію, і Леонард міг скільки завгодно удавати, що він це контролює, та це точно було не так. 

– Все-таки прийшли, – просичав Леонард, намагаючись тримати голос рівним. Виходило це в нього кепсько, а щойно він помітив на даху й ректора, то його лице й взагалі перекосила гримаса. – А він що тут робить?

Я відразу ж зиркнула на Ліну, побоюючись, що він відразу ж щось із нею зробить, та дівчина все ще стояла із пустими очима. Тож я обережно зробила крок вперед, втримуючи Яроша рукою біля входу. Я відчувала його невдоволення майже кожною клітиною, та все ж була вдячна, що він не втручається. 

Нарешті довіряє. 

– Він забере Ліну й піде, – повільно сказала я, намагаючись не рухатися надто різко, аби не спровокувати випадково якогось сплеску чарів. – А ми з тобою залишимося. І ми все владнаємо, так?

Спокійне, сухе раніше лице Леонарда скривилося. Він шарпнув Шелест за передпліччя та смикнув її вперед, до нас. Дівчина зашпорталася об свою ногу та перечепилася, але я схопила її в останню мить і ледь сама не впала під вагою. Похила черепиця заледве не потягнула нас обох вниз. 

Ярош підхопив обидві наші руки – і мою, і Ліни. Але я не стала за неї триматися – тільки передала дівчину ректорові, намагаючись не дивитися Ярошеві в очі. Я знала, що йому не сподобається те, що я збиралася робити, але вибору особливо не було. 

– Йди, – наказала йому я, переконавшись, що Ярош міцно тримає Ліну за плече, і вони обидва стоять вже зовсім поряд з дверима. 

Ярош похитав головою і не зрушив ані на крок. 

– Таво, ні. 

В його голосі була твердість, і був навіть наказ, який кілька тижнів тому, певно, змусив би мене зупинитися і послухатися його. Але тепер… 

Один погляд на Леонарда дав рішення. Я не могла його покинути. Просто не могла. 

– Я тебе тут не залишу, – знову повторив він, наче прочитав мою відповідь з лиця ще до того, як я встигла по-справжньому її сказати. 

– Ліну потрібно спустити вниз, – відсторонено відізвалася я, спостерігаючи, як кокон чарів навколо Леонарда згущується і стає міцнішим. Ще трохи – і в мене не буде й шансу крізь нього пробитися. 

Тоді я повернулася до Яроша усім тілом і подивилася йому в очі. Він хвилювався за мене, боявся за мене, хотів бачити у безпеці. 

Але моя робота була зовсім іншою. Я мала зупинити вбивцю. Я мала врятувати студентів. І… Леонард, вже так вийшло, був і вбивцею, і студентом. А ще він був моєю відповідальністю. 

– Довірся мені. 

Голос прозвучав тихіше, ніж я могла очікувати, і слабше. Майже як ніби я справді благала. На щастя, на Яроша це справді подіяло. 

Він ще якусь мить не відводив від мене важкого, випробувального погляду, а тоді дуже коротко кивнув. 

– Не смій загинути, – сказав він глухо. – Знайти викладача менталістики зараз – надто велика морока. 

І тоді двері за ним зачинилися. Я не сподівалася, що він залишить мене зовсім, але він дав мені час. І тоді я розвернулася до Леонарда, фігуру якого вже майже зовсім приховали іскри та вітер, що майже перетворився на невеликий смерч. 

– Вейленде! – крикнула я, обережно наближаючись до нього. Ноги сповзали по слизькій черепиці, і я тільки молилася, аби не послизнутися у найбільш невдалий момент. – Леонарде. 

Його очі блиснули крізь пелену вітру двома сірими крижинками, і щось у серці стиснулося. Кожного дня у дзеркалі я бачила майже такі самі. 

Він мовчав, хоч і дивився на мене з неупинною пильністю. Мить, другу, третю. 

– Ми з тобою такі схожі, – раптом сказав Леонард. Я не могла почути його тихого, байдужого голосу – не крізь весь вітер і шум. Але він звучав у мене в голові, і від цього я ледве здригнулася, зупиняючись. – Ми мріємо про одне й те саме, і маємо достатньо сил, аби досягти бажаного. Цей амулет… 

Леонард дивився на зірку біля плеча пустими, майже зачаклованими очима. 

– Силу, яку він дає, неможливо порівняти ні з чим іншим. Влада, яку він може подарувати, майже безмежна. І її вистачить навіть на двох. 

Я чула пропозицію у його голосі – та й Леонард навіть не намагався її приховати. Але тіло застигло, і в голові не пролітало жодної зв’язної думки. 

– А з тобою на своєму боці… Я не уявляю, що могло б нас зупинити. 

Я зробила ще крок вперед, намагаючись прорватися крізь вітер і туман, а ще сніг, що безперестанку опадав на черепицю. Я вже не бачила нічого – ані Леонарда, ані краю даху, ані дверей, через які пройшов Ярош. Навколо була одна тільки пустка, а в голові не стихав Леонардів голос. 

– Я захоплююся вами, пані Блекото. Чи пані ла Шедд звучить краще? Це ж ви надихнули мене на все це, ви ж вже здогадалися, правда? Кожне вбивство – різне і не схоже на інші. Але таке красиве… З посланням, що можуть розгадати тільки ті, хто дивиться у сам корінь. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍