Агата Задорожна - Мистецтво брехні, Агата Задорожна

Розділ 55. Вбивця

Я відчула, як кожна кістка у моєму тілі обмерзає. Це був Леонард. Весь цей час, коли ми шукали вбивцю; весь цей час, поки Артей був прикутий до ліжка і ми не знали, чи зможе він ходити; весь той час, коли Глая Верес лежала непритомна. 

Це завжди був він. 

Очі Леонарда були холодні, і тільки зараз я чомусь звернула увагу на їхній колір. Світло-сірий, такий прозорий, що майже зливається з білим. 

– Я пропоную вам усім не рухатися і залишатися на своїх місцях, – сказав він високо, знову поправляючи окуляри. Цей звичний жест чомусь робив усе до болю реальним, наче до того я ще могла якось ігнорувати зраду чи удавати, що усе це відбувається не зі мною. 

Та чи й була взагалі зрада? Коли я з’явилася в академії, Леонард вже вбив двох; і це число легко б зросло до трьох, якби тільки Ярош був трохи менш пильним чи швидким. 

– Ви здивовані, так? – запитав він, стискаючи артефакт до білого в пальцях. В його очах не було нічого божевільного, він говорив трохи здавлено, але спокійно – як людина, яка ніколи не діяла імпульсивно. 

Як людина, яка завжди продумувала все до останньої деталі – і сьогодні це могло зіграти з нами усіма злий жарт. 

Жодний з нас не ворухнувся; я не бачила решти викладачів, окрім Яроша, але я знала, що всі вони дивилися на Леонарда непорушно, не бажаючи показати йому жодної емоції. 

– Але якщо ви справді про це подумаєте… Тоді зрозуміти мої мотиви буде зовсім нескладно. 

Навколо артефакту почало збиратися навіть більше іскор, наче Леонард, попри усю свою показну зібраність, не надто добре контролював свої чари. Або ж ця… річ зводила його з розуму, як це вже сталося з багатьма до нього. 

– Не думаю, що це правда, – все ж сказала я, коли тиша затягнулася. Нехай говорить. Нехай говорить довго, поки будь-хто з нас не придумає, що з ним робити. Чи принаймні поки ми не зрозуміємо, в чому полягає його абсолютно дурний план. – Те, що ти зробив, не може бути пояснено чи вибачено. 

І тут він розсміявся. Закинувши голову і так сильно, що окуляри ледь не злетіли з його носа.

– Ну, пані Блекото, від вас я такого не очікував, – вичавив він зрештою. – Я-то думав, що саме ви й маєте мене зрозуміти краще за інших. 

Я насупилася, не зумівши стримати свого здивування. 

– Я? Ти, Вейленде, намагався мене вбити. 

Леонард тільки відмахнувся рукою, наче це була дрібничка, не варта навіть зайвої згадки. 

– Тільки через те, що ви намагалися завадити моїм планам. Але ви ж мене й надихнули, ви ж вже знаєте це, правда? – в його очах щось спалахнуло – щось, дуже віддалено схоже на справжнє почуття. Я не могла, та й не хотіла його розуміти. Мене охопив такий дивний, зовсім несподіваний страх, що я не могла вичавити з себе ні слова. 

Він, виходить, знав. Здогадався. 

Та це було й не дивно – зрештою, він побував у мене в голові, а значить, знав усе, чи майже усе, що там відбувалося. 

– Ну, не будьте такою здивованою, – похитав головою він. – Я знаю, що ви маєте мене зрозуміти. Невже вони справді були варті того, аби вивчати менталістику? Невже справді заслуговували зватися ними, коли не робили нічого, аби по-справжньому її вивчати? 

Він почав говорити швидше, більш захоплено; з його голосу зникла звична сухість та педантичність, і він натомість наповнився жвавістю та збудженням. 

– Вони всі насправді недостойні. Майже година минула – і жоден не скинув чарів? Це смішно, – виплюнув він цього разу зі справжньою злобою. Я бачила, що артефакт у його руках нагрівається, далі наповнюється силою, і я не знала, чи справді Леонард вмів його контролювати. Чи справді він знав, що він робив весь цей час. 

І година ще не минула; я знала, що вивчила своїх менталістів добре – принаймні, частину з них. Вони б впоралися. 

– І покарання має бути відповідним. 

Всередині мене щось завмерло. Серце повисло на тонкому канатику і могло обірватися будь-якої миті, і Леонард це знав. 

– Поверніть голову в бік, – наказав він, і я миттєво зробила те, що він сказав, а тільки потім збагнула, що піддалася. Там було вікно, і більше нічого іншого. Кучугура сірого, брудного снігу на вулиці. Стежка. – Там скоро опиниться кілька тіл. 

Від цих Леонардових слів, сказаних простим, буденним голосом, я здригнулася. І відразу ж після цього зображення в артефакті почало рухатися: позаду Леонарда на похилу черепицю вежі почала забиратися Ліна. 

В її очах не було жодної зв’язної думки, вона хиталася, як сновида, і все моє тіло напружилося у страху, що ось зараз вона може не втриматися і впасти. Ось так просто розбитися – відразу ж після того, як я пообіцяла її навчати. 

– І вона стрибне першою, – сповістив Леонард, підманюючи Ліну ближче пальцем. – Але за нею підуть і всі інші. А ми… ми залишимося. І ви будете спостерігати за кожним падінням. 

Його очі не були злими. В них не було люті, натомість була майже блаженна радість, натхнення, щемке очікування. А в мене вже трусилися кулаки. 

– Та Літа з два, – прогарчала я. 

Перехопити контроль над розумом Ліни, коли вона була так далеко від мене, коли я бачила її одурманені очі тільки у непевному зображенні артефакту, було непросто. Для багатьох інших, певно – неможливо. Та все моє життя від смерті мене відділяло тільки те, чи вдасться створити неможливе, тож розум Ліни піддався. Нашийник почав обпікати мені шкіру, і повітря наповнив легкий запах смаленого. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍