Джон Гришем - Фірма

йому треба вибратися з країни. Я сьогодні мав розмову з наглядачем, так той говорив, що Рей може вільно розмовляти п’ятьма чи шістьома мовами. Вони можуть податися куди завгодно.

— Я думаю, що ми маємо вирушати, — сказав Войлес.

— Давайте порозставляємо блокпости на дорогах навколо Таллахассі. Якщо в нас такий детальний опис транспорту, то вони довго не протримаються. До ранку маємо їх упіймати.

— Я хочу, щоб усі копи Флориди вже через годину були на дорогах. На кожному кроці щоб були блокпости. Автоматично кожен «форд» підлягає обшуку, зрозуміло? Наші люди чекатимуть до світанку ще тут, а тоді підвищуємо ставки.

— Так, сер, — утомлено всміхнувся Тарранс.

Повідомлення про те, що їх бачили в Таллахасі, миттєво розповсюдилося по Смарагдовому узбережжю. Панама-Сіті-Біч зітхнуло з полегшенням, адже їх Мак-Діри залишили. З причин, відомим лише їм самим, утікачі подалися вглиб суші. Їх помітили, упізнали, ще й не раз, а двічі. Вони тепер у відчаї мчали в невідь, назустріч неминучому зіткненню.

Поліцейських, що патрулювали все узбережжя, відправили додому. Вночі залишилося лише декілька блокпостів у округах Бей і Галф; передранішні години суботи минули майже, як завжди. На кордонах міста ще стояли пости, патрульні перевіряли водійські посвідчення. Дороги в північній стороні були вільними й відкритими. Лови перемістилися на схід.

У передмісті Окали, що в штаті Флорида, поблизу Сілвер Спрінгс, по сороковому шосе з чергової забігайлівки, сопучи, вибрався Тоні-Дві Тонни і опустив до таксофону двадцять п’ять центів. Він зателефонував до поліційного відділку Окали з терміновим повідомленням про те, що він щойно побачив тих самих трьох людей, яких розшукують всі у Панама-Сіті-Біч. Так, так, Мак-Дірів! Сказав, що бачив їхні фото у газеті напередодні, коли їхав через Пенсаколу, а оце щойно на власні очі їх побачив. А диспетчер на те йому відповів, що патрульні всі виїхали на місце серйозної аварії, і чи не зможе містер бути таким добрим і під’їхати до відділку, щоб записати його слова. Та Тоні йому заперечив, мовляв, він дуже поспішає. Та якщо вже така нагальна потреба, то може й загляне до них на хвилину.

Коли він приїхав, на нього чекав уже начальник поліції, одягнений в блакитні джинси й футболку. З почервонілими й припухлими очима, на голові теж казна-що, а не зачіска. Він провів Тоні до свого кабінету, подякував за те, що до них прийшов. Тоді занотував свідчення, як Тоні коло закладу «Сім-одинадцять» заправляв своє авто, як тут позаду будівлі крамнички спинився зелений «форд» пікап з причепом фірми U-Haul. З нього вийшла жінка й стала комусь дзвонити з таксофону. Сам він прямував із Мобайла до Маямі і через Панама-Сіті-Біч, де саме тривали пошуки втікачів. Він і в газетах про них читав, і по радіо чув, тож знав усе про Мак-Дірів. Тоді він зайшов на заправку, заплатив за пальне і зрозумів, що десь уже бачив ту жінку. Тоді й згадав про газети. Пройшов до стійки з журналами перед вітриною і через вікно пильно придивився до чоловіків. Сумнівів не було. Вона поклала слухавку й повернулася в пікап до чоловіків, тоді вони поїхали. Були в зеленому «форді» з теннессійськими номерами.

Начальник відділку подякував йому і зателефонував до шерифа округа Меріон. Тоні ж попрощався й повернувся до машини, де дрімав на задньому сидінні Аарон Ріммер.

Далі вони розвернули машину й поїхали на північ, до Панама-Сіті-Біч.

39

У суботу о сьомій годині ранку, оглянувши територію пляжу зліва й справа, Енді Патрік швидко пройшов до тридцять дев’ятого номера й тихо постукав.

Після паузи жіночий голос запитав:

— Хто там?

— Менеджер, — відповів він. Двері відчинили, з номера вийшов чоловік, який відповідав світлині Мітчела Мак-Діра. Волосся тепер в нього стало дуже коротким, ще й золотистого кольору. Енді витріщився на його шевелюру.

— Доброго ранку, Енді, — чемно привітався той, оглядаючи стоянку.

— Доброго ранку. Я оце заглянув, щоб побачити, чи ви ще й досі тут, братці.

Мак-Дір кивнув, не відриваючи погляду від дворика.

— Я маю на увазі, що по телевізору повідомили про те, що ви вже пів Флориди за ніч проїхали.

— Ага, ми теж дивилися. Вони вже якусь гру затіяли, ти як гадаєш, Енді?

Енді копнув ногою камінець на землі.

— І ще говорили, що десь бачили трьох чоловік, і їх офіційно впізнали. Це в трьох різних місцях. Я подумав, що якось воно дивно, хіба ні? Я ж всю ніч був тут, працював, пильнував і не бачив, щоб ви виїжджали. Як завжди перед світанком подався до кав’ярні — о-он вона. Там зазвичай сидять копи. То я сів до них поближче. І вони всі говорили про те, що тут облаву припиняють. Після того, як повідомили про третього очевидця, звідси відізвали ефбеерівців, було це близько четвертої ранку. І більшість поліції теж звідси забралося. Тут ще блокпости потримають до полудня, їх теж знімуть. Пішла чутка, що вам ззовні хтось допомагає. То ви ніби хочете вшитися на Багами.

Мак-Дір, не зводячи очей зі стоянки, уважно слухав. Тоді запитав:

— А ще вони що говорили?

— Все обговорювали фургон, вщерть набитий викраденими товарами, його знайшли, а він виявився порожнім. І як то ніхто не помітив, що ви завантажили крадене на причеп і примудрилися вислизнути з міста. О-о, та вони від такого просто в захваті. Ну а я, звісно, сиджу тишком і мовчу, але ж здогадався, що мова про той самий фургон, в якому ви в четвер увечері приїхали.

Містер Мак-Дір, заглиблений у думки, не відповідав. Здавалося, що й не нервував зовсім — Енді уважно приглядався до обличчя.

— Здається, ви не дуже раді, — сказав тому. — Тобто, копи звідси їдуть, припиняють облаву. Це ж добре, чи не так?

— Енді, можна, я тобі дещо скажу?

— Звісно.

— Зараз все стало ще небезпечніше.

Енді майже хвилину думав над почутим, тоді запитав:

— Як це так?

— Поліція мене хотіла просто заарештувати, Енді. Але є люди, які мене хочуть убити. Професійні кілери, Енді, і їх багато. І вони все ще тут.

Енді примружив своє єдине око і не зводив погляду з Мак-Діра. Кілери-професіонали! Тут, у них? На узбережжі?! Енді аж назад відступив. Так хотілося все розпитати: хто вони такі й чому на них полюють, та вже знав, що пояснень він не отримає. Однак подумав, про що ще б