Джон Гришем - Фірма

Усі на пристань! Де лише знайдете рибальські човни, візьміть всі в оренду на сьогоднішню ніч і завтра на весь день. Заплатіть за них, скільки скажуть. На запитання не відповідайте, а просто платіть. Нехай наші люди чимшвидше потраплять на всі човни і патрулюють води вздовж берега. Тримайтеся приблизно за милю від берега.

Близько одинадцятої вечора п’ятниці, біля каси у цілодобовому супермаркеті «Теско» в Талахассі, стояв Аарон Ріммер і розплачувався за пиво й дванадцять галонів пального. Йому потрібна була решта для телефонного дзвінка. Він вийшов на вулицю і знайшов неподалік автомийки таксофон. Прогорнувши сині сторінки довідника, набрав номер місцевого поліційного відділку. Пояснив, що справа й нього нагальна. Тоді диспетчер з’єднав його зі старшим на зміні, з капітаном.

— Послухайте! — крикнув він просто в слухавку. — Я зараз стою на заправці «Тексако», і п’ять хвилин тому тут бачив тих злочинців, яких усі розшукують. Я впевнений, це були саме вони!

— Яких злочинців? — запитав капітан.

— Мак-Дірів. Двох чоловіків і жінку. Я сам дві години тому приїхав із Панама-Сіті-Біч, у газеті бачив фотографії. А тоді спинився, щоб заправитися пальним, і тут побачив їх.

Ріммер повідомив своє місцеперебування і почекав ще тридцять секунд, поки приїхав патрульний автомобіль з синіми мигалками на дашку. Далі прибув і другий, і третій, і четвертий. Ріммера посадили на переднє сидіння і помчали до Південного відділку. Там уже згорали від нетерпіння капітан із цілою командою. Наче поважного чиновника, його врочисто ввели до кабінету. На столі були розкладені фотороботи.

— Це вони! — вигукнув Ріммер. Я їх щойно бачив, ще й десяти хвилин не минуло. Вони були в зеленому «форді», пікапі з номерами штату Теннессі. А ще у них був причеп, двоосний трейлер «υ-Haul».

— Де саме вони тоді були? — запитав капітан, а решта копів ловили кожне його слово.

— Я заправляв автомобіль коло четвертої колонки. Брав пальне звичне, без свинцю. І вони саме паркувалися збоку. Підозріло було, що спинили машину віддалік від колонки. Звідти вибралася жінка, зайшла всередину. — Він взяв до рук світлину Еббі, і уважно став її розглядати. — Дійсно, це вона. Нема сумнівів. Волосся тепер в неї набагато коротше, і все одно темне. Вона одразу вийшла назад. Не купувала нічого. Видно було, як нервувала, коли поспішала до автомобіля. Я вже заправився й пішов платити. І коли відчиняв двері, то вони проїхали повз мене дуже близько, всього за пару футів. І я всіх їх трьох побачив.

— Хто кермував? — спитав капітан. Ріммер роздивлявся фотознімок Рея.

— Не цей, інший, — він вказав на знімок Мітча.

— Я можу подивитися на ваше водійське посвідчення? — запитав сержант.

Ріммер дістав аж три стосики документів, подав сержанту посвідчення водія, видане в штаті Іллінойс на ім’я Френка Темпла, яке було зазначено під його світлиною.

— В якому напрямку вони поїхали? — допитувався капітан.

— На схід.

В цю саму хвилину за чотири милі звідти поклав слухавку на важіль таксофона Тоні Векслер і, сам до себе усміхаючись, подався до закусочної «Бургер Кінг».

Капітан засів за телефон. Сержант взявся виписувати дані з документів Ріммера-Темпла. А десяток поліцейських тим часом збуджено перемовлялися. Враз до кабінету ввірвався патрульний.

— Щойно був дзвінок! Їх знову бачили, коло «Бургер Кінга» на сході. Та ж сама інформація! Всі троє їдуть на зеленому «форді» з причепом. Той, що дзвонив, не назвався, та сказав, що бачив їхні фото в газетах. Вони замовили їжу з собою — три пакети з харчами, заплатили й помчали.

— Це точно вони! — з широкою усмішкою на обличчі промовив капітан.

Шериф Округу Бей попивав із пластянки міцну чорну каву, сам сидів, заклавши ноги в чоботях прямо на стіл для переговорів у «Карибському» конференц-залі «Холідей Інн». То заходили, то зникали агенти, готували й пили каву, шепотілися між собою про якісь новини. Сам герой, кумир шерифа, директор Ф. Дентон Войлес разом із трьома найближчими підлеглими вивчали карту міста. Подумати лишень: до них в округ Бей прибув сам Дентон Войлес! У залі гуло, мов у вулику: туди-сюди снували і поліцейські, що прибули на поміч із Флориди, і самі ефбеерівці; безупинно бренькали й вищали телефони й рації на пульті, встановленому в кутку, тут походжали й помічники шерифа, й міські полісмени, і просто насолоджувалися атмосферою погоні й напруженого очікування, а також присутністю всіх оцих агентів ФБР, а надто Войлесом.

У двері ввірвався якийсь помічник, очі сяяли від дикого збудження.

— Щойно подзвонили з Талахассі. За останні п’ятнадцять хвилин їх двічі бачили! Всі троє там були в зеленому пікапі «форд» з теннесійськими номерами!

Войлес покинув карту й підійшов до патрульного.

— То де їх бачили?

У залі враз стало тихо, лунали лише голоси по рації.

— Перший раз — на заправці «Тексако», другий — за чотири милі східніше, брали бургери в драйв-ін у «Бургер Кінг». І свідки обидва рази впевнені, що впізнали розшукуваних.

Войлес повернувся до шерифа.

— Шерифе, дзвоніть у Таллахассі для підтвердження. Скільки до них їхати?

Чорні черевики вже були на підлозі.

— Півтори години. Їхати прямо по десятій автостраді.

Войлес підкликав Тарранса й вони вийшли до невеличкої кімнатки, в якій поліцейські часом їли. А в штаб-квартирі відновився тихий гомін.

— Якщо свідчення очевидців правдиві, — спокійно мовив Таррансу Войлес, — тоді ми дарма тут гаємо час.

— Так, сер. Заяви свідків звучали серйозно. Якби вона була лише одна, то це могло би бути дурним жартом, але дві звучать доволі переконливо.

— Як же в чорта їм звідси вдалося вибратися?

— Та це ж певно, шефе, завдяки тій жінці. Вона їм цілий місяць допомагала. Я не знаю ні хто вона така, ні де він її надибав, та вона десь сидить і слідкує за нами, а йому передає все, що треба.

— Ти думаєш, вона не з ними?

— Я сумніваюся, сер. Мабуть, вона десь недалеко за ними їде, за всім слідкує й виконує всі його інструкції.

— Він суперрозумний, Вейне. Сам спланував багато місяців тому.

— Мабуть, так.

— Ти раз згадував про Багами.

— Так, сер. Той мільйон, який ми йому заплатили, він перевів до банку в Фріпорті, а ще він сказав, що там вони надовго не затримаються.

— Ти гадаєш, що він збирається податися саме туди?

— Хто його знає. Зрозуміло те, що