Сергій Бобрицький - Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький

Розділ 25

– Є у вас, що випити? Яга сказала, що це надовго. – Задавши хвилююче мене питання, я простяг руку Аллі, яка, як і всі інші, все ще лежала на території садиби, намагаючись прийти до тями.

– Де… де твоя дружина? – Запитала Алла, приймаючи мою руку і приводячи себе у вертикальне положення. Власне той факт, що вона прийняла допомогу від мене, вже говорив про її стан на кшталт шоку.

– Поки відніс у цю вашу альтанку, поклав на стіл. Не на землі ж їй лежати. Сподіваюся, у цьому особняку знайдеться зайва кімната для неї. Вже б і сам пошукав, але ти стільки намалювала на цих дверях, що, боюся, від мене мало що залишиться, якщо хоч доторкнуся до них.

– Догадливий, ага… – Буркнула під ніс собі Алла (хоч я й почув) і повільно пішла у бік голови клану.

Людмила лежала на траві, щасливо витріщаючись у небо. Губи її щось шепотіли. Я ледве кинув погляд, але, побачивши, що це лише молитва-подяка її пращуру, далі підглядати не став. Якщо очільниці клану допоможе піднятися сама Алла, можу простягнути руку допомоги іншим. І я вже попрямував був у бік найближчого дівчинки (за збігом обставин, нею виявилася та сама відьма, що була за кермом нашого авто), як мене гукнули.

– Дубровський! – Людмила вже стояла, тримаючи за руку Аллу. Я бачив у обох сильне енергетичне виснаження. Але також бачив повні радості та полегшення аури. Вони справді давно чекали на сильну відьму…

– Я хотіла б тебе попросити не торкатися і не ... зосереджувати свою увагу на будь-кому з мого клану. – Радість радістю, але зараз відьма взагалі не жартувала. – Винятком є ​​лише Алла. І, можливо, я. До дівчат навіть пальцем не смій торкатися, зрозумів? Вони не тендітні, самі підіймуться.

– О Боже. Та я ж просто допомогти… – Почав я, а потім побачив погляд дівчинки, до якої підійшов – і зупинився, так і не простягнувши руку.

Там був страх. Багато страху. Боязнь, що хтось дізнається про її маленькі секретики. А також секрети клану або навіть зовсім пролізе в найтемніші закутки душі. У те, що й саме собі це дівчисько боялося сказати.

– Ой, та йдіть ви всі! – Подумки плюнувши на землю, я розвернувся і пішов забирати дружину. І за ці десять метрів раптом усвідомив, що відчуваю жаль і якийсь легкий потяг, чи що. Неначе я сам себе силою змусив відійти, не використовувати Очі, не просвічувати всю суть цієї маленької відьми… Тряхнувши головою кілька разів, я прогнав це марення і подумав, що поїздка до відьом уже вийшла вкрай нервовою. Адже до свитка із закляттям ми ще навіть не дійшли…

***

– Господарю, Ямато Араші прибув і чекає на аудієнцію з вами у вестибюлі. – Руолан Гао стояла біля дверей, шанобливо схилившись перед головою свого клану.

– Дякую, Руолан. Запроси його до мене, будь ласка.

Дівчина кивнула та тінню вислизнула з кабінету. Щоб уже за хвилину повернутись у супроводі низькорослого японця, настільки худого, що йому не допомагав навіть дорогий, явно під нього шитий костюм. Одні суцільні кістки та жили. Але хворобливою людина не виглядала. Скоріше, він виглядав як легкоатлет, який дуже переборщив із «сушкою» організму.

– Я не маю слів, щоб висловити все моє захоплення від зустрічі з Великим Цілителем, пане Гао. – Трохи вклонився гість.

– Годі вам, пане Ямато, я всього лише старий лікар, не більше. І лестощі на мене практично не діють. – Чемно посміхнувся Вей Гао. – Бажаєте чаю, кави, може, віскі?

– Дякую, пане Гао. Звичайної води буде цілком достатньо. – Ще раз вклонився Ямато.

– Руолан. – Одного погляду вистачило, щоб тямуща секретарка зникла за дверима. – Прошу вас, пане Араші, сідайте, розмова буде не найпростішою.

– Воістину, ви маєте рацію, – сказав Ямато, сідаючи на запропоноване місце, – не кожен день голові клану вбивць, як нас не дуже толерантно називають у світі, надходить дзвінок від одного з наймиролюбніших кланів планети!

– О, невже я настільки здивував старого Юдзіна? Мені здавалося, за свої роки він встиг побачити якщо не все, то багато чого!

– Можливо, не так багато, як ви, Найдавніший. – Улесливо видихнув співрозмовник Вей Гао. Але тільки очі його видавали. Не було там ні краплі улесливості.

– Припиняй, Ямато. – Суворо відповів Архонт-цілитель. – По-перше, ми обидва знаємо, що бісимо один одного. По-друге, ми також обидва знаємо, що я – не найдавніший. Так, входжу до трійки, але не більше. Є тільки один Найдавніший, і поки живий цей трипілець, всі ми просто чаклуни. А він не збирається вмирати, наскільки знаю. Більше того, як мені відомо, у нього із цим певні складнощі…

До кімнати ввійшла Руолан з підносом, на якому стояв графин води, дві склянки та ваза з фруктами. Розставивши все поруч із гостем та своїм головою, дівчина мовчки відійшла.

– Ну, не знаю, як там у Європі, – продовжив Араші, взявши в руки склянку з водою і зробивши акуратний ковток, – а в Азії ви абсолютно точно найшановніший і найповажніший...

– Мені потрібно, щоб ви проникли в клан Бореас. – Вирішив припинити водоспад славослів'я Архонт, перейшовши до справи. – І декого упокоїли.

– Ого… Ну треба ж таке… Я так розумію, мова про високоповажного голову? І чим вам не догодив Деметрій Бореас? – Підхалимський тон гостя немов вітром здуло. Його місце зайняло єхидство, пофарбоване фальшивою участю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍