Сергій Бобрицький - Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький

– Дорогий Ямато, – тихо почав господар кабінету, повільно знявши свої окуляри Cartier, які модний будинок колись зробив на замовлення в єдиному екземплярі, – ти, як і багато хто до тебе, звикли вважати, що маг-цілитель не зрівняється з магом-бійцем, чи не так?

– Але пане Гао, я не мав на увазі нічого поганого... – Видно, зрозумівши, що перейшов якусь межу, гість хотів позадкувати, та було пізно.

Тіло перестало слухатися члена клану Араші. Він просто не міг поворухнутися. Потім Ямато відчув, як починає сповільнюватись пульс. Спробувавши використати магію, він зрозумів, що не може зачерпнути з власного джерела ні краплі сили. Він ніби різко став гостем у власному тілі.

– Так, вірю, що не хотів. Ти просто нахабний і дурний онук власного діда. І щоразу голова твого клану заплющує очі на витівки покидька-родича. Але, бачиш, у чому річ, Ямато. Твій дід мені сам у онуки годиться, тому мені дуже неприємно вислуховувати пародію на дотепність від сперматозоїда, який ще не прожив сотні років! – Наприкінці цієї промови, Вей Гао трохи підвищив голос, що віддалося в тілі Ямато спалахом жахливого болю.

– Ти і твій клан чудово знаєте, чому я ненавиджу Бореас, тому давай без вистав. Ти тут тільки для того, щоб офіційно, як ви любите, зафіксувати угоду. І якщо я ще раз відчую хоча б натяк на глузування чи неповагу – бідолашному Юдзіну доведеться шукати нового улюбленого онука. А заразом – вирвати все волосся на своїй голові через те, що просрав такий вигідний контракт. Ти мене зрозумів?

– Я… зрозумів… пане. Вельми перепрошую… – Прохрипів не на жарт зляканий улюбленець Араші. Він і сам знав, що його частенько заносить, але нічого не міг із собою вдіяти. Однак діда боявся прямо-таки до зелених чортів і тому перспектива його засмутити відбила вмить бажання викаблучуватися. Та й демонстрація сили від вищого цілителя теж додала жахіть.

– Чудово. Тоді діставай необхідне, оформляй угоду і котися на всі боки. – Вей Гао чемно усміхнувся співрозмовнику, знову дозволяючи йому рухатися.

– Так, звичайно, пане Гао. Тільки хотів би з вашого дозволу уточнити один момент…

– Та невже, який саме? – Тепер уже Вей Гао фальшиво зображував нерозуміння зі сміливими очима.

– Якщо дозволите… я б хотів уточнити ціну, пане. Ви ж знаєте правила, напевно, навіть краще за мене. Ціль такого рівня не може бути оплачена ані золотом, ані коштовним камінням. Заради тлінного металу та мінералів жоден клан не ризикне так грубо втручатися у світову магічну політику. Потрібно щось куди більше.

– Так і запиши у своїх папірцях, Ямато, що ціною за виконання замовлення буде плетіння Лють Семи Небес.

Кров відлила від обличчя і без того блідого японця, і він звалився з крісла, покірно впершись лобом у підлогу перед трохи здивованим Вей Гао.

– Дякую за те, що врятували мені життя та честь, пане.

– А до чого тут твої життя та честь?.. – Здивовано підняв брову цілитель.

– Тому що, якби голова дізнався, як я мало не просрав Лють Семи Небес – мене б просто втопили в помийній ямі.

– Що ж, не дякуй. – Тонко посміхнувся цілитель. І подумав про себе, що в цього Ямато Араші таки є певне почуття гумору.

***

Цей віскі, напевно, був найкращим з того, що я будь-коли пив у своєму не дуже довгому житті. Four Roses, «Elliott's Select»... Ще зовсім недавно мені довелося б не їсти, не платити оренду квартири, а просто пахати, як кінь, пару-трійку місяців, щоб придбати одну пляшку такого напою. А в барній шафці, з якої Алла дістала пляшку з цим скарбом, це був навіть не найдорожчий напій. І ось зараз цей чудовий нектар поділився зі мною своєю досконалістю, щоб потім залишити лише легке тепло у горлі та піти у шлунок.

– Шикарний напій, дякую. – Я кивнув вдячно Каргіній і кинув вже напевно десятий погляд за хвилину в бік Даші, яка так само несвідомо лежала на дивані в розкішній залі клану відьом.

– Начебто ти очікував побачити тут щось інше, – фиркнула Аскет, – до речі, поки Людмила розбирається з перенесенням Гніву Карги на зручніший і захищеніший носій, хотіла запитати – якого біса, Вікторе?! Сувій із заклинанням рівня Архонта? Серйозно?

– А чого ти очікувала від вчорашнього магла? – Прошипів у відповідь я. – Я не вмію, як ви, записувати магію на кристали та інші блискітки, а також не є телепатом у повному сенсі цього слова, наскільки знаю. Я не можу ось так взяти і передати шматок своїх знань комусь іншому.

– Так, передати – це не про тебе. Ось вкрасти чужі знання – завжди будь ласка…

– Все, Алло, припиняй! – Ще один ковток, мабуть, додав мені хоробрості. – Ми обидва знаємо, що тобі ця суперечка вже починає просто приносити задоволення. Ти вже почала упокорюватися з тим, що в минуле не повернешся і що у нас з вами дуже взаємовигідне існування.

– Взаємовигідне, кажеш?! – Рикнула Алла, а потім вимовила набагато тихіше, майже пошепки. – А де ж тоді обіцяна мені адаптована версія Гніву, взаємовигідний ти товариш наш?! Адже зараз це закляття – не більше, ніж інвестиція у гарне майбутнє. Ані я, ані Людмила, ані тим більше хтось із інших сестер не зможемо ним користуватися найближчим часом. Ми з головою тренуємося, як прокляті, прокачуємо через себе всю доступну енергію, але поки П'ятий Бар'єр не зник – знаки Великої Дивної Мови залишаться для нас справжньою білібердою!