Ігор Ітан - Ореада. 2. Ароморфоз, Ігор Ітан

   — Я зв'яжуся з Тімом, він зможе допомогти організувати зв'язок із журналістами та мій юридичний захист. Джулія має тісні професійні зв'язки із ФСР, вона багатьох там знає.

   — Ти наразиш і їх на небезпеку.

   — Та хто вони такі, наші переслідувачі? Боги? Ми живемо в одній із найцивілізованіших країн світу! — обурився Ноа.

   — Наші переслідувачі не боги, але поки що їм під силу оперативно ліквідувати будь-яку перешкоду, що загрожує їхнім планам.

   — Звідки ти знаєш?

   — Коли я тебе шукала, я багато про них дізналася.

   — І хто вони такі?

   — Стисло – це якась конкуруюча військово-політична структура державного рівня з широкими можливостями та агентурою в різних країнах на найвищому рівні. Джерело керування мені поки невідоме. Їм потрібна я, точніше, моя технологія штучного інтелекту. Їм важливо зловити мене раніше, ніж моє існування стане загальновідомим, а в ідеалі, звичайно, і надалі зберегти це все в таємниці.

   — Що ти пропонуєш? — Ноа розумів, що емоціями справі не допоможеш.

   — Найперше пріоритетне завдання: нам потрібно знайти безпечне місце. Коли ми будемо у безпеці, ми зможемо максимально ефективно зайнятися пошуком шляхів вирішення цієї проблеми.

   — Як?

   — Спочатку нам необхідно буде зайнятися збором інформації про наших переслідувачів. Знання про ворога, про його вразливість допоможуть нам ретельно спланувати контрудар або знайти ефективний захист, і назавжди позбутися цієї проблеми. Тоді й можна буде підключити близьких тобі людей на допомогу, коли ситуацію контролюватимемо ми, а не наші вороги.

   — Ти вважаєш, що нам двом це під силу? Взяти під контроль ситуацію, що зараз контролюється такою впливовою структурою?

   — Це цілком можливо. Ця структура нині діє як антагоніст соціально-політичної системи у цій країні. На нашому боці сили значно більші. Наше завдання вказати на ворога, а система сама його знищить.

   Леа відчинила дверцята і вийшла назовні:

   — Ходімо, ми маємо дістатися до міста пішки, так безпечніше, а там знайдемо інший засіб для пересування.

   Ноа теж вийшов назовні і зіщулився: тут у горах температура в жовтні була помітно нижчою, ніж у Лозанні. Курточка на тонку кофту, під якою ще була тільки майка, і джинси на голих ногах. Коли його насильно забирали з міста, його одяг не був розрахований на такі умови. Єдиний плюс – він того дня надів осінньо-зимові кросівки через те, що зранку лив дощ, а вони в нього найменше боялися води.

   Леа помітила це:

   — Доберемося до міста, а там знайдемо тобі тепліший одяг.

   Почувся гуркіт поліцейських гелікоптерів. Леа махнула рукою Ноа, і вони збігли з дороги в посадку, що тяглася з обох боків автотраси. За хвилину два гелікоптери вже зависли над покинутим автомобілем. Два прожектори неквапливо обмацували простір у його околицях. Проте це поки що не допомагало розрізнити в густих чагарниках посадки два притиснуті до дерев людські силуети, один з яких належав гіноїду.

   Вдалині на дорозі з боку Ормон-Десю можна було розрізнити поліцейські мигалки, що поступово наближалися до завислих гелікоптерів.

   — Нам треба бігти, — тихо сказала Леа і взяла Ноа за руку.

   Вона дістала із внутрішньої кишені своєї курточки мініатюрний ліхтарик і дала його Ноа:

   — Тримай, він тобі стане в нагоді. Поки не вмикай.

   Потім вона швидко озирнулася і промовила:

   — Тримайся за мною і не відставай.

   Легкою ходою, але досить швидко Леа метнулася вглиб посадки. Ноа пішов за нею. Чим далі вони просувалися, тим більше посадка перетворювалася на невеличкий лісок. Темрява згущалася, і Ноа ставало все важче і важче розрізняти перед собою дорогу. Переважно він орієнтувався на звуки, що ледь чутно долинали від ніг Леа, яка бігла попереду. Одного разу він зачепився за якийсь виступаючий корінь дерева та мало не зарився носом на повному ходу. Леа це почула та зупинилася:

   — Увімкни ліхтарик, але яскравість встанови мінімально можливу, — дозволила вона.

   Позаду них з боку дороги почувся уривчастий гавкіт собак.

   — Це значно ускладнює завдання, — оцінила нові обставини Леа. — Ми маємо значно прискоритися.

   Вона махнула Ноа рукою та знову перейшла на біг, трохи змінивши напрямок. Ноа слухняно поквапився за нею. Бігли дуже швидко, і він ледве встигав за її майже беззвучним силуетом. Благо, тепер світло від ліхтарика допомагало добре розрізняти перед собою дорогу. І ще він подумки віддав належне тим тренуванням, що тепер значно полегшували ці фізичні навантаження.

   Вони вибігли на околицю лісу. Недалеко було видно чиюсь садибу.

   — Зачекай мене тут, — Леа вказала рукою на місце між деревами. — Я незабаром повернусь, — і побігла до садиби.

   За хвилин десять, а може й менше, вона вже повернулася назад. В руках у неї був якийсь пакет, а в ньому була пляшка, повіяло запахом бензину.

   — Що це? — запитав Ноа.