Агата Крісті - Пуаро веде слідство

– А як же місіс Ферґюсон? – здивувався Паркер. – Що скаже ваша дедукція, Гастінґсе?

– Та це ж очевидно, Вотсоне, – процитував я, – вона зайшла не в ті двері.

– О, капітане Гастінґс, ви такий розумний! – захоплено вигукнула місіс Робінсон.

Хотів би я, щоб тут був Пуаро. Він завжди мене недооцінює.

***

Ця історія мене забавила, і вранці я переповів її Пуаро, усміхаючись. Він дуже зацікавився і почав розпитувати мене про ціни на житло в різних районах.

– Непроста історія, – задумливо мовив він. – Перепрошую, Гастінґсе, я мушу прогулятися.

Коли за годину Пуаро повернувся, очі його сяяли захватом. Детектив поклав ціпка на стіл, обережно зняв капелюха й ніжно пригладив на ньому ворс і аж тоді заговорив.

– Добре, що ми зараз не зайняті ніякими розслідуваннями, mon ami. Можемо присвятити весь час цій новій справі.

– Яку справу ви маєте на увазі?

– Справі про дешеву квартиру вашої знайомої, місіс Робінсон.

– Пуаро, ви серйозно?

– Абсолютно. Уявіть собі, друже, такі квартири здаються по 350 фунтів. Я щойно з брокерських агенцій, де дізнався якнайточніші ціни. А ця конкретна квартира здається всього за вісімдесят! Чому?

– Щось тут не те. Мабуть, у ній таки живе привид, як припустила місіс Робінсон.

Пуаро невдоволено похитав головою.

– Дуже дивно: її подруга повідомляє, що помешкання вже здане, а після цього місіс Робінсон піднімається – і квартира вже вільна!

– Але ж погодьтеся, та жінка, напевно, зайшла в іншу квартиру. Це єдине пояснення.

– Може, ви маєте рацію, а може й ні, Гастінґсе. Факт залишається фактом: квартиру оглядало багато людей, але попри дешевизну, вона залишалася вільною, аж поки місіс Робінсон не приїхала її оглядати.

– Отже, з цим помешканням точно щось не те.

– Але місіс Робінсон не помітила нічого підозрілого. Цікаво, правда? Як вам здалося, Гастінґсе, вона чесна жінка?

– О, це дуже мила леді!

– Évidemment!50 Вона так вас причарувала, що ви навіть не можете відповісти на моє запитання. Опишіть мені її, будь ласка.

– Ну, вона, висока і вродлива, її волосся має неймовірний рудуватий відтінок…

– Любите ви рудоволосих, – пробурмотів Пуаро, – продовжуйте, будь ласка.

– Вона синьоока і струнка… Оце, мабуть, і все, – затнувся я.

– А її чоловік?

– О, це приємний чолов’яга, але якийсь непримітний.

– Темноволосий чи блондин?

– Навіть не знаю. Ні те ні се, і обличчя геть невиразне.

Пуаро кивнув.

– Згоден, на світі таких невиразних чоловіків сотні, хоча, мушу зазначити, ви завжди з більшою охотою розглядаєте жінок. Що ви знаєте про Робінсонів? Паркер давно з ними знайомий?

– Здається, недавно. Але, на Бога, Пуаро, ви ж не думаєте…

Пуаро підняв руку.

– Tout doucement51, mon ami. Хіба я сказав, що щось думаю? Це цікава історія – от і все, що я кажу. І ми не маємо жодної зачіпки, яка допомогла б кинути світло на всю цю ситуацію. Хіба тільки ім’я прекрасної леді… Гастінґсе?

– Її звати Стелла, – сухо сказав я, – але не розумію, до чого ви…

Я не договорив, бо Пуаро голосно розсміявся. Щось його дуже порадувало.

– А «Стелла» означає «зірка», правда? От воно!

– Що взагалі…

– А зірки світяться! Voilà! Заспокойтеся, Гастінґсе. Не напускайте на себе личину ображеної гордості. Краще вдягайтеся, підемо у Монтеґю-Меншенс, розвідаємо дещо.

Мене не довелося довго вмовляти. Будинок, який ми шукали, виявився солідною досить новою будівлею на багато квартир. Швейцар в уніформі грівся на сонечку біля воріт, тож саме до нього Пуаро звернувся найперше.

– Перепрошую, тут живуть містер і місіс Робінсони?

Швейцар явно був не схильний вести приємні бесіди. Навіть не глянувши на нас, він буркнув:

– Номер чотири. Третій поверх.

– Дуже дякую. А чи не скажете, чи давно вже Робінсони тут оселилися?

– Шість місяців тому.

Я аж відступив від здивування, а Пуаро розтягнув губи у зловтішній посмішці.

– Не може бути! – скрикнув я, – мабуть, ви щось плутаєте.

– Шість місяців.

– Ви впевнені? Жінка, про яку ми питаємо, висока, струнка і має рудувате волосся…

– Ага, це вона, – підтвердив швейцар. – Ці люди переїхали сюди шість місяців тому, на Михаїла.

Після цих слів чоловік у формі, здавалося, втратив до нас інтерес, розвернувся й посунув у будинок. А ми пішли на вулицю.

– Eh bien, Гастінґсе? – м’яко запитав мій друг, – ви досі так само впевнені, що та прекрасна жінка завжди каже правду?

Я промовчав.

Пуаро ж упевнено попрямував по вулиці Бромптон-Роуд, і мені вже на ходу довелося питати, куди це ми так поспішаємо і з якою метою.

– До брокерів, Гастінґсе. Мені раптом страшенно захотілося зняти квартиру в Монтеґю-Меншенс. Якщо я все правильно зрозумів, у цьому будинку невдовзі мають відбутися прецікаві речі.

Нам пощастило. На п’ятому поверсі якраз здавалася чудова вмебльована квартира номер вісім за ціною десять гіней на тиждень. Пуаро домовився, що ми поживемо там місяць. Уже надворі він зупинив усі мої спроби протестувати:

– Але ж я нині заробляю, Гастінґсе! Невже не можна собі дозволити трохи витрат? До речі, у вас є револьвер?

– Так, десь був, – відповів я трохи збентежено, – ви що, думаєте…

– Що він вам знадобиться? Цілком імовірно. Вам починає це подобатися, правда? Любите ви романтичні й видовищні події.

Наступні кілька днів ми просиділи в тимчасовому новому домі. Квартира була чудово обставлена. Вона була в тому самому крилі будинку, що й помешкання Робінсонів, але на два поверхи вище.

Через два дні після того, як ми в’їхали, настала неділя. По обіді Пуаро прочинив вхідні двері й покликав мене: десь унизу захряснулися двері.

– Швидше, Гастінґсе, погляньте вниз на сходи, то ваші нові знайомі? Але не дуже вихиляйтеся за перила, не можна, щоб вони вас помітили.

Я обережно визирнув униз.

– Це вони, – прошепотів.

– Добре. Почекаємо трохи.

Десь за півгодини вийшла молода жінка в гарному яскравому одязі. Потираючи руки, Пуаро повернувся в квартиру.

– C’est ça52. Пішли хазяїн із хазяйкою, а за ними – і служниця. Тепер у їхньому помешканні нікого не має бути.

– Що ви збираєтеся робити? – стривожено запитав я.

Пуаро кинувся в господарську кімнату для слуг у нашій квартирі. Смикнув за мотузку, якою спускають підставку з вугіллям, і радісно проголосив: – Ми пройдемо шляхом, яким щодня рухається сміття. Ніхто нас не помітить. Недільний концерт, недільний візит у гості, зрештою, знаменитий англійський недільний пообідній сон – після le rosbif53 – усі вони відволікатимуть увагу мешканців від Еркюля Пуаро і від